Ольга Вісмут - Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

20

Я та Мир. Ми знову разом.

Його запах і тепло огортають мене, змушуючи тремтіти від бажання.

Відкидаю сумніви. Забороняю собі думати про минуле та майбутнє.

Нині є тільки ми: він і я. Більше нічого не має значення.

Цілуватися ми починаємо з порога. Я чіпляюся за плечі Мира, притискаюсь до нього. Він стискає моє тіло.

Відривається лише щоб подивитися на мене.

Я ж бачу, як палають його очі. І мене охоплює вихор емоцій. Хочу злитися із цим чоловіком.

Його руки зминають одяг, проникають під тканину.

Сукня падає до моїх ніг.

Мир захоплено дивиться на мене.

Швидко прикриваю груди, згадавши, що там ще жовтіє кілька синців. На моїй шкірі вони проходять дуже довго. Але Мир відводить мої руки в боки.

— Ти чудова, — каже низьким голосом.

— Теж скажеш… — бурмочу вбік.

Сама не впізнаю свого голосу.

— Не сперечайся. Ти стала кращою, ніж була, — він продовжує пожирати мене очима.

Від цих слів хочеться плакати.

Навіть не пам’ятаю, коли востаннє Назар казав мені компліменти. Здавалося, це було дуже давно. Ще до того, як народилася донька. Потім увесь набір його лагідних слів перейшов на неї. А я вважала це нормальним.

До цієї хвилини.

— Дякую, — шепочу, а очі наповнюються вологою.

— Йди до мене…

Мир знову притягує мене до себе. Його поцілунки жалять і розпалюють. Жорсткі губи ковзають моїм тілом. Він вбирає кожну клітинку. Стискає мене. Знову перериває поцілунок лише для того, щоб підхопити мене на руки й потягнути в спальню. Я обіймаю його за шию.

Мене обережно опускають на м’яке ліжко. Мир нависає наді мною. Його губи знову починають мучити мої.

Я з ним. Оголена не лише тілом, але й душею. Він чоловік, якому я довіряю.

Мир накриває мене своїм тілом.

Ми стаємо одним цілим. Рухаємось в унісон, дихаємо одним повітрям, навіть серця б’ються в єдиному ритмі. Ми, мов голодні звірі, поспішаємо насолодитися одне одним. І завмираємо, одночасно досягнувши мети.

Тіло ніби злітає кудись у повітря. Душа ширяє разом із ним, а всі доводи розуму розбиваються на порох.

Потім він довго пестить мене. Ніжно та чуттєво. Так, як мені треба, ніби не забув за ці роки, чого сам мене навчив.

І я не боюся, що залишаться синці.

Цієї ночі я взагалі нічого не боюся.

Відповідаю на кожну ласку. Розумію, уже й забула, що це можна робити ось так: без болю, без страху, без грубості.

Що бути з чоловіком — це означає бути жінкою.

Ми засинаємо тільки під ранок, переплівши руки та ноги. І мені вже байдуже, що на мене чекає.

Тому що я знаю головне: ця ніч — не помилка. Помилкою було все моє життя після розлучення з Миром… 

***

 

Вранці прокидаюсь від поцілунків.

Усередині все тремтить від насолоди та ніжності. Тягнуся до Мира, цього неможливого чоловіка, який уже втретє перевертає моє життя з ніг на голову.

Раптом підскакую на ліжку:

— Зоя! О боже, я мушу негайно йти додому!

Як я могла покинути дочку? Що я за матір?!

Це просто якесь затьмарення найшло на мене. Я ж не збиралася залишатись у Мира до ранку!

— Тихіше, — Мир ловить мене за простирадло, яке притискаю до грудей. — З твоєю донькою все гаразд. Забула? Няня погодилася переночувати в тебе за потрійну плату.

Від полегшення горло спирає.

— Все одно, — трясу головою так, що волосся розлітається. — Мені треба додому.

— Гаразд, тоді давай підвезу.

Мир неохоче підіймається слідом за мною.

Не можу не оцінити його тіло. Проти волі погляд ковзає по рельєфних м’язах, перераховує кубики преса, пропалює доріжку темного волосся, що тікає за край простирадла.

Мирослав рухається вільно, неквапливо, як упевнена в собі людина.

Дивлюся на його міцні руки з венами, що виступають, і смаглявою шкірою, припорошеною тонкими волосками — і всередині розпалюється жар.

Ні, годі, Оксано, охолонь. Ніч закінчилася. Настав час повернутися в реальний світ.

— Не треба, — усе ж таки голос видає мої почуття. — Краще виклич мені таксі.

— Як хочеш, — Мир знизує плечима.

Іде до столу та бере телефон.

Я бігаю кімнатою, збираю свої речі. Потім під душем швидко змиваю сліди злочину. Але ніяк не можу вгамувати внутрішній жар.

— Побачимось на роботі? — питає Мир, коли я, вже готова до виходу, наношу на губи помаду.

Він завмирає в мене за спиною. Велике дзеркало в коридорі відбиває нас обох.

Не можна робити двічі одну помилку. Не можна пускати його в серце. І взагалі, мені тепер краще звільнитися.

Немов збоку чую власний голос:

— Звичайно.

Мої губи усміхаються, хоча в душі повний бедлам.

— Мені було дуже добре з тобою, — Мир скорочує відстань між нами й заривається носом у моє вологе волосся.

Його руки охоплюють мою талію.

— Мені теж… — шепочу проти волі.

Серце б’ється короткими поштовхами, ніби передчуває щось.

Хочу запам’ятати цю мить. Бо ще не знаю, чи зможемо ми її повторити.

А неспокій усередині наростає. Почуття провини й тривога женуть мене геть звідси.

Таксі висаджує мене на розі будинку. Забігаю в магазин, щоб купити доньці її улюблений йогурт та фрукти. Але в результаті набираю оберемок продуктів.

Щойно виходжу на вулицю, як у пакета рветься ручка. Дивом встигаю його підхопити, щоб апельсини не розкотилися асфальтом.

У парадному мені щастить. Мене пропускає сусідка. Притримуючи важкий пакет біля грудей, підіймаюсь до квартири.

Руки зайняті, ключ шукати незручно. Притискаючи пакет до себе однією рукою, іншою натискаю дзвінок.

Чую деренчання трелі в надрах квартири.

Кроки.

Занадто чіткі для шістдесятирічної жінки.

З того боку хтось повертає ключ у замку. Двері відчиняються.

А в мене всередині все обмирає.

На порозі стоїть Назар. Він просто білий від гніву.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍