Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

class="p1">Я взяв два пакунки, віддав хліб дівчинці, а сталево-сірі очі з-за шинквасу з холодною непохитністю стежили за нами.

— Зачекайте хвилинку, — попросила вона й вийшла до гоподарчої комірчини. Двері відчинились, зачинились. А дівчинка все дивиться на мене, притискаючи хліб до брудної сукенки.

— Як тебе звати? — спитав я. Відвела погляд, але з місця не зрушила. Навіть ніби й не дихає. Господиня повернулася. А в руці несе якусь кумедну штуку. Тримає на певній відстані від себе, от ніби то дохлий ручний пацюк.

— Це тобі, — сказала крамарка. Дівчинка підвела на неї погляд. — Та бери! — підохотила малу жінка, тицяючи їй принесене. — Воно тільки з вигляду не дуже гарне. А на смак, я так гадаю, буде тобі однаковісіньке. Бери ж! Не стоятиму ж я цілий день перед тобою. — Дівчинка взяла, дивиться на господиню. А та витирає руки об фартух. — А дзвоник доведеться полагодити, — каже. Підійшла до вхідних дверей, розчахнула. Дзвоник теленькнув раз, тихо, чисто й невидимо. Ми рушили до дверей та зосередженої крамарчиної спини.

— Дякуємо вам за тістечко, — сказав я.

— Ці ще мені чужинці, — мовила вона, вдивляючись у сутінь над дверми, звідки озивався дзвоник. — Раджу вам, юначе, триматися від них чимдалі.

— Авжеж, мем, — сказав я. — Ходім, сестричко. — Ми вийшли. — Дякую, мем.

А вона захряснула двері, тоді знов розчахнула, змусивши дзвоник знову тихенько тенькнути.

— Ці ще мені чужинці! — знову пробурчала господиня, вдивляючись у наддверну сутінь.

А ми пішли хідником.

— Ну, а як щодо морозива? — запитав я. Дівчинка якраз їла своє страшненьке тістечко. — Любиш морозиво? — Підвела на мене спокійний погляд своїх чорних оченят, жує. — Ну, що ж. Ходім!

Увійшли ми до кондитерської, взяли морозива. А хлібину вона нізащо не покладе, до себе притискає. «Дай покладу його на столик — тобі зручніш буде їсти!» Не віддає, притискає, а морозиво жує, мов іриску. Тістечко надкушене лежить на столику. Методично з’їла морозиво й знову взялася до тістечка, розглядаючи солодощі під склом шинквасів. Я доїв свою порцію, і ми вийшли.

— А де ж ти живеш? Куди тобі йти? — питаю.

Бричка, все та сама, що з білим конем. Тільки док Пібоді розповнів. Триста фунтів. Підвозить нас на гору. Чіпляємось, їдемо на приступці. Дітвора. Чи не простіше пішки б, ніж чіплятись. А до лікаря ти ходила до лікаря Кедді

Поки-що не треба та й не можна а потім усе складеться все одно буде

Бо жінки вони такі хитромудрі й таємничі каже батько. Хитра рівновага щомісячного бруду поміж двох місяців. Повних жовтих мов у жнива стегон лона. Воно то зовні поза ними завжди але ж. Жовтих. Мов п’яти від ходіння. І щоб усе це таємниче владне було приховане від чоловіка. А ззовні попри все це внутрішнє солод округлий спраглий дотику. Розріджене гниття мов щось утоплене спливло плаває протрухле неначе сіра абияк надута камера й до всього домішано дух жимолості.

— А зараз тобі саме час занести хліб додому, еге ж?

Дивиться на мене. Спокійнісінько жує собі, й через рівномірні проміжки часу по горлечку вниз прокочується мов кулька невеличка. Я розгорнув свій пакунок, дав їй одну булочку й сказав:

— До побачення.

І пішов геть. Потім озирнувся. Іде за мною!

— Тобі додому теж сюди? — Мовчить. Іде собі поруч, десь мов під самим ліктем моїм, і їсть. Ідемо далі. Довкола тиша, наче й немає нікого хто б дух жимолості вдихав з усім перемішаний Вона б мені певне сказала щоб не засиджувався на східцях не наслухав як двері її грюкнуть сутінню не чув як Бенджі все плаче й плаче Вечеря їй доведеться зійти вниз на вечерю та й причаститися духу жимолості скрізь домішаному й тут теж Ось і до перехрестя дійшли.

— Ну, тут мені звернути вбік, — кажу їй. — До побачення! — Вона й собі зупинилась. Проковтнула рештки тістечка й заходилася коло булочки, видивляючись поверх неї на мене. — До побачення! — повторив я. Звернув за ріг і пішов вулицею, а зупинився, аж як дійшов до наступного перехрестя.

— То де ж ти живеш? — допитуюсь. — Отам-о? — показую рукою, куди прямував. А вона тільки дивиться на мене. — Чи аж ген там? Б’юсь об заклад: ти живеш біля вокзалу, де потяги: «Ту-ту!» Я вгадав? — А дівчинка просто дивиться на мене, загадково та незворушно, й жує собі. Вулиця безлюдна, в обох напрямках, тихі моріжки й чистенькі будиночки поміж дерев, але ж ніде нікого. Тільки он там, позаду. Тож вертаємося назад. Двоє чоловіків на стільцях перед крамницею.

— Чи ви не знаєте, чия це дівчинка? Причепилася до мене, а де мешкає, не каже.

Очі тих двох переметнулися з мене на мою маленьку супутницю.

— Либонь, вона з тих приїжджих італійців, — сказав один, що в поруділому сурдуті. — Кілька родин їх прибуло. Якось-то я вже бачив її. Як тебе звати, дівчинко?

Чорним поглядом трохи подивилася на тих двох, не перестаючи рівномірно жувати. І, не перестаючи жувати, ковтнула.

— Либонь, вона не вміє по-англійському, — сказав другий.

— Її по хліб послали, — кажу я. — Тож має знати хоч кілька слів.

— А як твого тата звати? — спитав перший. — Піт? Джо? Чи Джон, га?

А вона тільки знов одкусила од булочки.

— І що мені з нею робити? — питаю. — Все ходить за мною, ніяк не відчеплюсь. А мені треба повернутися в Бостон.

— Студент?

— Атож, сер. І мені треба вертатись.

— То, може, йдіть отуди вулицею, там зверніть і здайте її полісменові нашому, Ансу. Він має бути на міській стайні.

— Мабуть, саме це й доведеться мені зробити, — кажу. — Комусь та треба ж її передоручити. Красно вам дякую. Ходімо, сестричко!

Подалися ми вулицею, тінявою бруківкою, що поволі вбирає в себе ламану тінь фасадів. Ось і до стайні дійшли. А полісмена Анса там немає. Поміж рядами стійл темний легіт повіває, дух нашатирю несе, а в широких та низьких воротях погойдується на стільці чолов’яга. Радить нам пошукати Анса на пошті. І цей не знає, чия воно дівчинка.

— Ці чужаниці — вони для мене всі, що один, що другий, однаковісінькі. Їхні будиночки за колією, то поведіть її туди — мо’, хто й признає.

Ідем назад, цим разом на пошту. А там той самий, що в сурдуті, сидить і газету розгортає.

— Анс щойно виїхав за місто, — каже він. — Найкраще б вам, либонь, пройтись за вокзал, до тих будинків понад річкою. Хтось там та має знати її.

— Мабуть, доведеться, — кажу. — Ходімо, сестричко! — А вона якраз запхнула до рота останній кусень булочки та й проковтнула. — Ще хочеш? — питаю. А