Данило Туптало - Житія Святих - Вересень, Данило Туптало

створену, а ніби печеру, негладкі стіни вона мала, верх же висоти був різний — подекуди головою можна було досягти, а подекуди й рукою ні. І це творилося для знаття людям, бо Бог хоче не каменю прикрашеного в церкві, але чистого серця. Був там престол покритий покривалом червоним, і сотворив єпископ на ньому святу літургію, і причастив людей пречесних таїн. Ув олтарі з північного боку явилася згори чиста вода, що крапала, солодка і вельми світла й чудотворна; її п'ючи, хворі здоров'я діставали. Пили ж люди воду ту після причащання святих таїн, і безчисленні чудеса діялися у тій церкві, і всілякі недуги зцілювалися молитвами святого архістратига Михаїла. Створив-бо єпископ келії при церкві і влаштував жити священикам, та дияконам, та співцям, та читцям, щоб в усі дні творилося правило церковне у славу Божу і в честь святого архістратига Михаїла.

Ще подаємо і це чудо, що в Атонській горі сотворилося. У дні благочестивих царів болгарських був один відомий багатий і славний муж, на ім'я Дохіяр, від царської палати. Цей, якось прийшовши у страх Божий, захотів стати ченцем і взяв багато золота зі скарбів своїх, і пішов на Святу Гору відвідати монастирі та пошукати собі такого місця, де б і йому добровидно було поселитися. Обійшов отож численні монастирі і, численну милостину давши, рушив від лаври блаженного Атанасія берегом моря, що від Солуня. І знайшов місце вельми гарне, що мало солодку воду, овочів вельми багато, але не було там нікого живучого. Полюбив отож те місце, замислив поселитись у ньому і монастир створити. І приклав дбання, невдовзі бажане здійснив: спершу церкву прегарну на ім'я святого архієрея Миколи збудував, тоді монастир стінами кам'яними огородив і все за чином, як належить, владнав, і сам у ньому вдягсь у іночий образ. Але через велике будівництво витратив увесь скарб свій, що мав, — не вистачило золота, щоб прикрасити належною красою церкву. Одначе мав надію на Бога, кажучи: "Коли захоче Бог прославити місце це, то йому відомими судьбами промислить про прикрасу церковну, його воля хай буде!" Є ж бо острів супроти Святої Гори, званий Луг, до нього через море шляху за один день, там пастухи живуть із худобою, бо плідне місце те та й пажить худобі добра. Був-бо на острові тому кам'яний стовп на порожньому місці вельми високий, на стовпі ж — ідол і напис еллінський такий: "Кожен, хто вдарить мене у верх, знайде золота безліч". Через те багато пробували звідати, чи то правдива річ, і били в голову ідола, але нічого не знаходили. Трапилося ж у той час одному хлопцеві пасти воли поблизу того стовпа, був той хлопець розумний і вмів читати книги. Він прочитав написані на стовпі слова, вдарив ідола в голову, як і інші, щоб знайти золото, одначе нічого не знайшов. Тоді помислив, що скарб у землі сховано і, коли заходило сонце, подивився, де тінь того стовпа кінчалася, і там, де лягла тінь верху голови ідолової, копав землю, шукаючи скарба, — і не знайшов. Коли ж зійшло сонце, знову подивився, де тінь стовпа того кінчається, і там почав копати. Коли копав він, то почув якийсь звук на тому місці і збагнув, що там є скарб, почав старатливіше копати і знайшов великий жорновий камінь, що годі було й подвигнути його. Засунув він руку крізь скважню у камені і знайшов золота багато, і не знав, що вчинити. Каже-бо до себе: "Коли повім кому про цей скарб, то боюся, щоб не вбили мене заради золота". Бог же вислухав молитви згаданого старця і, дбаючи про прикрашення святого храму, вклав у розум хлопцеві: хай іде на Святу Гору до одного з монастирів і розповість ігуменові про знайдений скарб, що і вчинив. Узяв кілька золотих монет на доказ про знайдений скарб, прийшов у село, що лежало біля моря, і найняв чоловіка: хай перевезе його до Святої Гори. За Божим визначенням, причалив у гавані вищезгаданого монастиря — називався той монастир за іменем будівничого його Дохіар. Чоловік, що перевіз хлопця, повернувся до свого села, а хлопець пішов у монастир і, побачивши ігумена, повідав йому все докладно про знайденого скарба. Ігумен же, збагнувши, що Боже це діло, прикликав трьох іноків і оповів їм повідану хлопцем річ, послав їх із ним — хай принесуть у монастир згадане золото. Вони скоро пішли, сіли в човна і, приставши до того острова, досягли стовпа і скарбу і, відваливши жорнового каменя, знайшли котла, повного золота, і пораділи з того вельми. Але ворог, що ненавидить добро, посіяв у серце одному із тих ченців злу думку, і рече той до другого інока: "Брате, яка є потреба нести до ігумена знайдене золото? Бог нам це послав, тож давай самі собі створимо житла й монастиря побудуємо". Він каже: "Як же зможемо втаїти те золото?" Відповідає той: "У нашій волі це є, можемо хлопця викинути в море, і не буде нікого, хто посвідчив би на нас". І так погодившись, сказали раду свою третьому іноку. Він-бо, маючи в собі страх Божий, рече до них: "Ні, не дерзайте такого сотворити і не погубляйте хлопця, вкупі й душі свої заради золота". Вони-бо не послухали його, принуджували багато, хай пристане до ради їхньої. Нарешті кажуть: "Коли не будеш з нами заодно, то і тебе із хлопцем погубимо". Побачив брат невідворотне лихе їхнє знамірення, злякався, щоб не був він погублений од них, і через те рече їм: "Коли вам так захотілося, робіть, що хочете, ви побачите; я ж клянуся іменем Божим, що нікому про те не розповім, і золота не вимагаю".

І так, клятвою утвердивши слово, мовчав. Вони ж, узявши золото і каменя того, яким золото покривалося, внесли до човна, туди сіли із хлопцем і почали до монастиря пливти. Коли ж опинилися на глибокому місці, напали на хлопця і почали прив'язувати каменя до шиї його. Він же, бачачи, що хочуть йому сотворити, почав із плачем та риданням молити їх, щоб не погубляли його, одначе нічого не досяг. Окаянні ті чорноризці, маючи закам'яніле серце і золотолюбну душу, не побоялися Бога і не змилувалися, дивлячись на молодечі сльози і, не послухавши старатливого його моління, взяли і з каменем укинули в море, і той поринув у глибінь — була-бо ніч, коли таке злодіяння від безбожних людей здійснилося. Милосердний же Бог, з висоти дивлячись на гірке ридання