Мілан Кундера - Вальс на прощання

вгадати недобрий гумор сурмача, вона була задоволена, і після кожної композиції оплески дедалі дужчали.

Він намагався запевнити себе, що вона, може, просто подалася до вбиральні. Що їй стало недобре, як ото буває з вагітними жінками. За півгодини подумав, що вона пішла щось пошукати вдома і зараз знову з’явиться на своєму місці. Та антракт минув, концерт уже добігав кінця, а стілець був таки вільний. Може, вона не зважувалася повернутися до зали посеред концерту? Може, з’явиться, коли відлунають останні оплески?

Та ось і оплески ті відлунали, а Ружени не було, і Кліма вже геть зморився. Публіка підвелася й почала волати: «Біс!». Кліма обернувся до Шкрети й похитав головою, показуючи, що не хоче грати. Та зустрів погляд, що аж сяяв од захвату, і той погляд йому дав на здогад, що лікар згоден барабанити день і ніч без угаву.

Публіка витлумачила Клімине хитання головою як неодмінне кокетство зірки, тож заходилася плескати ще гучніше.

Тієї миті до сцени підійшла молода вродлива жінка і, вгледівши її, Кліма відчув, що зараз повалиться додолу, зомліє й ніколи вже не отямиться. Вона всміхалася йому і казала (голосу він не чув, та прочитав це по губах):

— Грай-бо, грай!

Кліма підняв сурму, показавши, що гратиме. Публіка вмить затихла.

Обидва музики зраділи і ще раз повторили останню композицію. Кліма грав, наче на похоронній фанфарі, так, наче простував за своєю труною. Він знав, що все пропало, що йому лишилося тільки заплющити очі, скласти руки і дозволити долі розчавити його своєю колісницею.

22

На столику в Бертлефовому номері стояли пляшки з вигадливими наліпками й екзотичними назвами. Ружена не зналася на добрих напоях, то попросила віскі, бо нічого іншого придумати не могла.

Та її свідомість силкувалася промкнутися крізь запону сп’яніння й збагнути ситуацію. Кілька разів питала вона в Бертлефа, як він знайшов її, та ще й саме сьогодні, адже насилу її знав.

— Я вже давно думав про вас, — відказав Бертлеф, дивлячись їй у вічі.

— То чому ви прийшли до мене сьогодні, а не іншого дня?

— Бо на все своя пора. І наша пора настала зараз.

Загадкові були ті слова, та Ружена відчувала, що вони щирі. Її становище сьогодні зайшло в такий глухий кут, стало таке нестерпне, що хтось мав прийти їй на поміч.

— Авжеж, — замислено сказала вона, — днина сьогодні видалася і справді нелегка.

— От бачите, ви й самі знаєте, що прийшов я вчасно, — оксамитовим голосом сказав Бертлеф.

Ружену охопило невиразне, але втішне полегшення: якщо Бертлеф з’явився саме сьогодні, значить, усе те, що відбувається, десь визначене, тож вона може зітхнути з полегшою й віддатися цій силі.

— Авжеж, це таки правда, ви вчасно нагодилися, — сказала вона.

— Знаю.

Втім, було тут і те, чого вона ніяк не могла збагнути.

— Чому? Чому ви хотіли мене побачити?

— Бо я кохаю вас.

Слово «кохаю» пролунало тихо, та наповнило воно всеньку кімнату.

— Ви кохаєте мене? — ледве чутно прошепотіла Ружена.

— Так, я вас кохаю.

Франтішек і Кліма вже казали їй це слово, та цього вечора вона усвідомила його таким, яким воно є, коли приходить неждано, коли воно несподіване і оголене. Це слово з’явилося в кімнаті, наче справжнісіньке диво. Пояснити його було геть неможливо, та Ружені воно здавалося тим більше реальним, адже речі на світі існують без жодних пояснень і приводів, знаходять самі в собі підставу для існування.

— Справді? — запитала вона, і її зазвичай гучний голос обернувся зараз на шепіт.

— Так. Справді.

— Але ж я звичайна дівчина.

— Нітрохи.

— Ні.

— Ви гарна.

— Ні.

— Ви ніжна.

— Ні, — похитала вона головою.

— Ви випромінюєте ласку і доброту.

Вона покрутила головою.

— Ні, ні, ні.

— Я знаю, яка ви. Знаю ліпше за вас.

— Нічого ви не знаєте.

— Ні, я знаю це.

Довіра, яку випромінювали Бертлефові очі, була мов чудодійна купіль, і Ружені хотілося, щоб цей погляд, що омивав і пестив її, тривав якомога довше.

— Це правда? Я справді така?

— Авжеж. Я знаю це.

Це було втішно до запаморочення: у Бертлефових очах вона почувалася делікатною, ніжною, чистою, почувалася шляхетною, мов королева. Її раптом охопило таке відчуття, наче вона зліплена з меду і запахущого зілля. Сама собі здавалася вона захопливою. (О Боже, ніколи ще не траплялося, щоб вона почувалася такою солодко захопливою!)

— Таж ви ледве мене знаєте, — протестувала вона далі.

— Я вже давно знаю вас. Давно вже дивлюся на вас, та ви про це й не здогадуєтеся. Знаю я вас напам’ять, — казав він, торкаючись пальцем її обличчя. — Ваш носик, ваша насилу помітна усмішка, ваші коси…

І він почав розстібати її сукню, і вона навіть не опиралася, лише дивилася в його очі, зустрівшись з його поглядом, що огортав її, неначе вода, неначе оксамитна вода. Сиділа навпроти нього з голими персами, що настовбурчилися пилками під його поглядом і прагнули, щоб їх споглядали і щоб ними захоплювалися. Всеньке її тіло обернулося до його очей, немов той сонях до сонця.

23

Вони сиділи в Якубовій кімнаті, Ольга говорила, а Якуб запевняв себе, що ще є час. Він міг піти до дому імені Карла Маркса і, якщо Ружени там не буде, потурбувати Бертлефа в сусідньому помешканні і запитати, що сталося з тією дівчиною.

Ольга балакала, а він і далі уявляв ту прикру ситуацію, коли щось пояснює медсестрі, затинається, вигадує різні причини, перепрошує і намагається здобути у неї той тюбик із пігулками. А потім зненацька ніби втомився від тих видінь, що мордували його вже кілька годин, і його охопила глибока байдужість.

Та то була не лише байдужість від утоми, а ще й свідома і войовнича байдужість. Якуб допіру збагнув, що йому все одно, чи житиме це створіння з жовтим волоссям, і що його намагання порятувати цю дівчину було б тільки лицемірством і дурнуватою комедією.

Адже той, хто завдав йому це випробування (Бог, якого не існує), хотів дізнатися у такий спосіб, який він, Якуб, насправді є, а не якого корчить із себе. І Якуб вирішив бути чесним із ним — бути таким, яким він є насправді. Якуб побачив, як Ольга нахилилася до нього через той столик, і почув, як вона сказала:

— Я хочу, щоб ти поцілував мене. Як це воно сталося так, що ми так давно знаємо одне одного і жодного разу не поцілувалися?

24

На обличчі пані Кліми була силувана усмішка, у душі тривога, коли