Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

пояснювали, що люди, які належали до інших релігій, робили це виключно через упертість або егоїзм: у глибині душі вони знали, що помиляються, але свідомо намагалися ввести в оману інших. Вивчаючи німецьку, хлопець щонеділі вранці відвідував лютеранські служби, але після появи Гейворда він почав ходити з новим товаришем на меси. Кері помітив, що у протестантській церкві було майже порожньо і прихожани неуважно слухали священиків, тимчасом як у єзуїтів завжди було людно, і здавалося, що віряни моляться від щирого серця. Не схоже було, що вони прикидалися. Це здивувало хлопця, адже він знав, що лютеранська церква була за своєю вірою ближчою до англіканської релігії та істини, ніж римо-католицька. Більшість чоловіків — здебільшого прихожанами були чоловіки — народилися в Південній Німеччині, і Філіп не міг позбутися думки, що якби сам народився в Південній Німеччині, теж став би католиком. Він узагалі міг народитися в католицькій країні, а не в Англії, та й в Англії були родини протестантів, баптистів чи методистів, а не лише ті, кому пощастило мати державну релігію. Філіпу аж подих перехопило від думки про небезпеку, якої йому вдалося уникнути. Він потоваришував із невисоким китайцем, котрий двічі на день сидів поруч із ним за столом. Звали його Санґ. Він завжди всміхався, був привітний та ввічливий. Дивно було думати, що Санґу судилося горіти в пеклі лише через те, що він китаєць. Утім, якщо можна було врятуватися, незалежно від своїх релігійних поглядів, у чому тоді була перевага англіканської церкви?

Заплутавшись так, як іще ніколи раніше, Філіп звернувся до Вікса. Довелося бути обережним, адже він так гостро сприймав кепкування, а уїдлива іронія, з якою Вікс ставився до англіканської церкви, взагалі бентежила. Американець заплутав Кері ще більше. Він пояснив йому, що південні німці, яких він бачив у єзуїтських церквах, були так само глибоко переконані в істинності римо-католицтва, як він в істинності англіканської церкви, а це змусило його погодитися з думкою, що магометани і буддисти теж щиро вірили в свої релігії. Схоже, переконаність, що ти правий, іще нічого не доводить: усі були переконані, що праві. Вікс не збирався похитнути віру хлопця, але щиро цікавився релігією і вважав її захопливою темою для бесід. Кажучи, що не вірить ні в що з того, у що вірять інші люди, американець вдало описав свої погляди. Якось Філіп поставив йому запитання, котре почув від свого дядька, коли в будинку вікарія мова зайшла про одну помірно раціоналістичну книжку, яку тоді жваво обговорювали в газетах:

— Але чому ви маєте рацію, якщо всі ці люди на кшталт Святого Ансельма і Святого Августина помилялися?

— Ви маєте на увазі, що всі вони були мудрими і вченими людьми, а щодо моєї мудрості та освіченості серйозно сумніваєтеся? — поцікавився Вікс.

— Так, — невпевнено погодився Філіп, оскільки його запитання звучало нахабно.

— Святий Августин вірив, що Земля пласка, а Сонце обертається навколо неї.

— Не розумію, що це доводить.

— Це доводить, що ми віримо в те, у що вірить наше покоління. Ваші святі жили в релігійні часи, коли практично неможливо було не вірити в те, що сьогодні здається просто неймовірним.

— Тоді звідки ви знаєте, що сьогодні нам відома істина?

— Я цього не знаю.

Філіп якусь мить обмірковував почуте, а потім озвався:

— Не розумію, чому те, у що ми беззаперечно віримо зараз, не може бути так само хибним, як те, у що люди вірили колись.

— Я теж.

— Тоді як можна взагалі у щось вірити?

— Не знаю.

Філіп запитав у Вікса, що він думає з приводу Гейвордової релігії.

— Люди завжди створювали богів за власним образом і подобою, — відповів американець. — Він вірить у мальовничість.

Кері трохи помовчав, а потім сказав:

— Не розумію, чому взагалі слід вірити в Бога.

Щойно промовивши ці слова, він відчув, що більше не вірить. Йому перехопило подих, наче від стрибка в холодну воду. Кері витріщився на Вікса. Раптом йому стало страшно. Філіп якомога швидше попрощався з американцем. Йому захотілося побути наодинці. Це було найстрашніше з усього, що йому довелося пережити. Філіп намагався продумати все як слід; це страшенно збудило хлопця, адже на карту було поставлено усе його життя (йому здавалося, що таке рішення неминуче докорінно змінить його плин), а помилка може призвести до вічного прокляття; та що більше він думав, то більше сумнівався. Протягом кількох наступних тижнів Кері жадібно ковтав книжки, які додавали сили його скептицизму, але лише підтверджували те, що він інстинктивно відчув сам. Філіп позбувся своєї дитячої віри досить просто, наче більше не потрібного пальта. Спершу життя без віри здавалося йому дивним та самотнім, хай він навіть раніше не помічав, що релігія завжди підтримувала його. Він почувався, як людина, що завжди спиралася на ціпок, а потім її раптово змусили ходити без допомоги. Філіпові насправді здавалося, що дні стали холоднішими, а ночі самотнішими. Однак піднесення додавало йому сил, життя скидалося на захопливішу пригоду, а незабаром і ціпок, який він викинув геть, і пальто, зняте з плечей, виявилися нестерпним тягарем, від якого йому вдалося позбутися. Релігійні обряди, дотримуватися яких його змушували стільки років, залишилися для хлопця невід’ємною частиною релігій. Він згадав усі молитви і послання, які йому довелося вивчити напам’ять, довгі служби в соборі, під час яких хотілося сісти і кожен м’яз свербів від бажання поворушитися; пригадав нічні прогулянки заболоченими шляхами до парафіяльної церкви в Блекстейблі і холод, що панував у стінах цієї бляклої будівлі; Філіп сидів там із холодними мов лід ногами і заціпенілими неслухняними пальцями, а все навколо нудотливо пахло помадою. Ох, як же він нудьгував! Його серце радісно підскочило, коли хлопець зрозумів, що тепер звільнився від усього цього.

Кері дивувався тому, з якою легкістю відмовився від віри, і, не підозрюючи, що зробив це завдяки непомітному впливу свого характеру, пояснював усе, чого він досяг, власним розумом. Він страшенно пишався собою. Із властивим юності браком розуміння Філіп зневажав Вікса та Гейворда за те, що вони чіпляються за якесь незрозуміле відчуття, яке називають Богом, і не в змозі зробити останній крок, котрий тепер йому здавався таким очевидним. Одного дня хлопець самостійно піднявся на пагорб, з якого відкривався краєвид, що незрозуміло чому сповнював його шаленим захватом. Уже надійшла осінь, але дні часто бували безхмарними, і тоді здавалося, наче небо блищить іще сліпучішим сяйвом, немов природа постійно намагалася віддати всю свою яскравість останнім теплим днинам. Філіп дивився вниз на пласку долину, що мерехтіла в сонячних променях: віддалік