Мілан Кундера - Жарт

заявив, що не хоче бути «королем», бо це рішення згори. Мовляв, не хоче протекцій.

Ох і клопоту він мені завдав. Наче хотів викинути зі свого життя все, що могло йому нагадати про мене. Відмовлявся ходити в дитячу групу співів і танців, яку я створив при оркестрі. Уже тоді він опирався. Казав, ніби не має музикального слуху. Хоча цілком непогано грав на гітарі й частенько разом із приятелями співав якихось американських пісень.

Щоправда, йому насилу п’ятнадцять років. І він дуже мене любить. Нещодавно я побалакав з ним віч-на-віч, може, він зрозумів мене.

З

Дуже добре пригадую ту розмову. Я сидів на стільці-вертульці, Владимир на дивані, напроти мене. Я оперся ліктем на закриту кришку фісгармонії, яка мені така дорога. Чув її змалку. Мій батько щодня на ній грав. Надто ж народні пісні в простих гармонізаціях. Це було так, наче я чув дзюркотіння далеких джерел. Якби ж то він зміг збагнути це…

У XVII і XVIII століттях чеський народ, сказати б, перестав існувати. У XIX столітті він народився вдруге. У колі давніх європейських націй він був дитиною. Звісно, у нього теж було велике минуле, але воно лежало потойбіч прірви у двісті років.

Упродовж того часу чеська мова відступила з міст у села і належала тільки неписьменним верствам. Проте навіть там вона продовжувала породжувати культуру. Скромну культуру, приховану від очей Європи. Культуру пісень, казок, костюмованих обрядів, прислів’їв і приказок. Єдиний місток над тими двома століттями.

Єдиний місток, єдина кладочка. Єдиний пагін назавжди обірваної традиції. І на ньому основоположники нової чеської літератури на початку XIX століття прищеплювали свої творіння. Тим-то наші перші поети так часто збирали казки і пісні. Їхні перші поезії скидалися на звуки народних мелодій.

Якби ж ти збагнув оце, Владимире! Твій батько не просто палкий шанувальник фольклору. Може, трохи й так воно, та крізь це його дивацтво проглядає щось глибше. У народному мистецтві він чує, як струмують соки, без яких чеська культура була б тільки сухим деревом.

Усе це я зрозумів під час війни. Нам хотіли втовкмачити в голови, що ми не маємо права на існування, що ми просто німці, які балакають по-чеському. Нам нелегко було самим собі довести, що ми існували і що ми існуємо. Ми всі тоді йшли до джерел, як прочани.

Я грав на контрабасі в невеличкому ліцейському джазовому ансамблі. Аж якось прийшли до мене з Моравського гуртка і сказали, що треба відродити оркестр із цимбалами.

Хто від цього відмовився б за тієї пори? Я пішов туди грати на скрипці.

Ми вирвали давні пісні зі смертельного сну. В XIX столітті патріоти в останню мить перемістили народне мистецтво у збірки. Новітня цивілізація вже почала витісняти фольклор. Отак на початку нашого століття виникли фольклорні гуртки, які поставили за мету, щоб порятоване у книгах народне мистецтво набуло нового життя. Передовсім у містах, а потім і в селах. Відбувалося це і в Моравії. Там організовували народні свята, «їзду Королів», заохочували діяльність народних оркестрів. Зусиль було чимало, та вони могли так і залишитися безуспішними: фольклористи відроджували, а цивілізація такими ж темпами знищувала традиції.

Нову міць вдихнула в нас війна. Останнього року нацистської окупації ми влаштували «їзду Королів». У місті була вояцька казарма, і поміж місцевим людом юрмилися на тротуарах і німецькі старшини. Наша «їзда» стала справжнісінькою демонстрацією. Ціла чота юнаків у строкатому вбранні, з голими шаблями. Посланці із сивої давнини. Усі чехи розуміли ту виставу саме отак, й очі їхні аж світилися. Мені було п’ятнадцять років, і я був «королем». Їхав на коні в оточенні двох пажів, і лице моє було затулене. Я пишався. Батько мій теж. Він знав, що мене обрали «королем», щоб ушанувати його. Сільський учитель, патріот, усі його любили.

Владимире, дитино моя, я вірю, що у всьому є глузд. Вірю, що людські долі злютовані мудрістю. Те, що цього року тебе обрали «королем», мені видається значущим. Я пишаюся, як і двадцять років тому. Навіть дужче. Через тебе вони хочуть ушанувати мене. І, що там казати, для мене ця честь багато важить. Я хочу передати тобі моє королівство. Хочу, щоб ти отримав його з моїх рук.

Може, він зрозумів мене. Бо пообіцяв узяти на себе роль короля.

4

Якби ж то захотів він зрозуміти, як це цікаво. Я навіть уявити собі не можу нічого цікавішого, нічого захопливішого.

Ось таке, наприклад. Празькі музикознавці довго вважали, що в Європі народні пісні походять від бароко. Мовляв, сільські музики грали і співали в замкових оркестрах, а потім несли музичну шляхетську культуру в життя простих селян. Отож народна пісня не була мистецькою формою sui generis. Вона походила від складної музики.

Та хоч як там було в Чехії, те, що співали ми в Моравії, не підлягає цьому поясненню. Уже навіть з погляду тональності. Складну музику барокової доби писали в мажорі й мінорі. Наші пісні співаються в таких тональностях, які немислимі для замкових оркестрів!

Наприклад, у лідійській тональності. Це тональність, що допускає збільшену кварту. Вона завжди навіває на мене ностальгію за пасторальними ідиліями давніх часів. Я просто-таки бачу язичницького Пана і чую його флейту:

Барокова музика і музика класичного періоду були фанатично віддані культові впорядкованості великої септими. Шлях до тоніки для них був тільки через нижній вступний тон. Мала септима, що сягає тоніки великою секундою, лякала їх. А я у наших народних піснях люблю якраз цю малу септиму, хоч до еолійського ладу вона належить, хоч до дорійського, хоч до міксолідійського. За її меланхолійність. І за те, що вона не тяжіє несамовито до основного тону, яким закінчується усе, і спів, і життя:

Але є пісні з такою своєрідною тональністю, що їх неможливо зарахувати до жодної з так званих церковних тональностей. Від них я просто-таки у захваті:

Моравські пісні за своїми тональностями надзвичайно складні. Їхній тональний устрій загадковий. Починаючись із мінору, вони закінчуються мажором, коливаючись поміж кількома різними тональностями. Часто, гармонізуючи їх, я не можу збагнути їхньої тональності. Надто ж у повільних піснях, які Барток прозвав розмовними. У нашій нотній системі неможливо передати їхній ритм. Інакше мовлячи, в перспективі нашої нотної системи всі народні співаки виконують ті пісні в неточному