Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

— А що ти робиш?!

Коли ж я почув, що тато викликає таксі, розсердився вже по-справжньому.

— А як же наша гра?! — вигукнув я, та він так на мене зиркнув, що я вмить припинив скаржитись, а моє тіло прошив гострий страх.

Було ясно, що тато забув усе, крім слів, які щойно почув у слухавці. Він схопив мене і буквально побіг до дверей, за якими на нас чекало таксі, –короткі фрази зривалися з його вуст, пофарбованих у яскраво-рожевий колір.

— Мама потрапила в аварію. Влетіла у загорожу між смугами на бульварі Стелла Маріс. Вона у лікарні. Рендалле, вона серйозно травмована.

Водій таксі здивовано підняв брови, побачивши нашого тата, — тільки тут тато збагнув, що він досі у клоунському гримі, хоча виходити так не вулицю не годилось; у таксі він витягнув хусточку і почав стирати грим. Спершу фарби просто змішалися, та зрештою тато прибрав майже все, залишалося тільки трохи фіолетової барви навколо вух, але я ніяк це не коментував, бо знав, що думав він про важливіше.

Зазвичай дітей не допускають у реанімацію, але мій тато має акторський хист, тому вирішив зіграти галасливого, швидкого до бійки американця, якому добре відомі його права і який готовий гамселити по стійці скільки завгодно, поки мені не дозволять його супроводжувати. Коли ми опинилися перед дверима палати, де лежала мама, тато міцно стиснув мою руку. Побачивши її, я злякався і відчув себе нікчемним — маму підключили до якихось апаратів, я таке тільки у телевізорі бачив, я заледве дихав, бо був нажаханий — моя мама могла померти!.. Мама спала, а я дивився на її обличчя і твердив: «Мамо, даруй, мамо, даруй, будь ласка, виживи, мамо...» Тато з лікарем пішли в інший кут палати і тихо перемовлялись, а мене не полишала думка, що в тата все ще видно фіолетовий грим довкола вух і лікар може це помітити. Я згадав фото в одній із арабських газет, які тато купив у день трагедії в Сабрі й Шатілі: на ньому була голова немовляти, яке закинуло руку на тіло хлопчика приблизно мого віку — шести чи семи років, певно, братика. Їхня мати лежала далі, серед руїн будинку, але все, що міг бачити глядач, — це її величезний зад у квітчастій спідниці. Здавалося, що навіть після смерті вона прагне захищати своїх дітей.

Після розмови з лікарем тато видавався прибитим, і тоді я збагнув, що відтепер буде «до» і «після» 31 жовтня 1982 року. Він сів біля мами, взяв її за руку, не рухаючи її, бо до руки тягнулися десятки трубок. Він нахилився і поцілував її пальці, пробурмотівши «Сексі Седі»; він бурмотів це знову і знову — давно я не чув цих слів. Саме тієї миті мамині повіки розплющилися і вона пошепки назвала наші імена: «Ароне... Рендалле... Ароне... Рендалле... О Боже мій...» Отже, принаймні мозок не був ушкоджений. Я усміхнувся мамі так щиро й приязно, як міг, щоб у неї виникло бажання жити; подумки я обіцяв бути чемним, якщо вона не помре.

Коли ми повернулись додому, тато взявся готувати щось серйозне. Ішлося про страву, яку я обожнював: курячий суп з вершками. Я допомагав чистити моркву й цибулю, а він маленькими шматочками нарізав курячі печінку і філе й показав мені, як за допомогою жовтка зробити суп густішим: замість просто вилити жовток у суп, який кипів (від цього жовток узявся б грудками), він додавав до жовтка по кілька краплин бульйону, збиваючи вінчиком. Тато попросив мене накрити на стіл, і я акуратно виконав його прохання — випадок був особливий, і я доклав багатьох зусиль. Ми підняли кружки за здоров’я мами і деякий час пили суп мовчки. Найцікавіше в цій страві те, що спершу п’ють бульйон, а вже потім беруться до м’яса й овочів.

— У мами зламано кілька хребців, — мовив тато тієї миті, коли я збирався вп’ястися зубами у курячу шийку. Зазвичай це мій найулюбленіший інгредієнт, та раптом шийка нагадала мені людські хребці, і я повернув її до тарілки.

— Провина не її. Вона їхала вгору пагорбом поблизу монастиря кармеліток, на повороті назустріч виїхав якийсь йолоп, він мчав просто їй у лоб, їй довелося різко звертати в бік огорожі. Рене, вже те, що вона вижила, — диво. Кляте диво. У такі миті починаєш вірити в Бога — треба ж дякувати хоч комусь...

— Вона ж одужає, правда?

— Гм... — пробурмотів тато, довго і щедро посипаючи перцем моркву, щоб виграти час. — Звісно, видужає. Але повністю — не видужає ніколи.

І я знову згадав квітчасту сукню мертвої матері й голівку немовляти на животі братика. Їсти вже не хотілося.

— Їй доведеться пересуватися на візку.

— Тобто мама буде інвалідом?

Тато відклав ложку, простягнув до мене праву руку і ніжно поплескав мене по лівій руці.

— Так, Рене. Ходити вона вже не зможе. На жаль, зламані хребці відповідали за ноги. В голові не вкладається... Але ж ми будемо сильними, правда, Рене? Мамі завжди більше подобалося працювати язиком, ніж ходити ногами. Тепер наговориться досхочу... і дослідження це не заважає проводити... і мандрувати... Нині виробляють диво-візки...

По його щоках текли солоні сльози, скрапуючи в тарілку, — та все ж він не ридав так, як у день трагедії у Сабрі й Шатілі...

Чому я весь час думав про Сабру і Шатілу?

Аж раптом я збагнув. І відчув такий шок, що мало не впав зі стільця.

Нужа. Злі очі Нужі того дня, на сходах. Нужа вдарила мене своїм поглядом — дараба біл-аїн, — наврочивши мені страшне лихо. Аварія з мамою сталася через неї! Я був упевнений в цьому. Її родину пошматували в Шатілі, тож вона вирішила мститися євреям, а я був її найпершим єврейським другом. Це мене так збентежило, що я забув закляття, яким знімають пристріт. Тепер я його пам’ятаю — «Ма сага Аллаг ва кан», — та вже пізно. Що не робиться — воля Господня.

ІІІ. Седі, 1962 

— Седі, ти застелила ліжко?

— Так, — авжеж, Седі застелила ліжко (і навіть уже поснідала).

Бабуся нахилилась і обережно поцілувала моє волосся. Вона ще була в пеньюарі, але вже нафарбована, тож не хотіла псувати помаду справжнім поцілунком — до речі, цікаво, чи їй такі поцілунки взагалі відомі? Її волосся було ретельно зачесане й укладене. Останніми днями воно було темно-каштановим, хоча насправді її волосся було геть сиве,