Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

— Отже, ви не вірите в духів, мадам Урсу? Хай бог боронить!

— А що ж мені робити, пані, якщо за п’ятдесят літ я не зустріла жодного духа, ні доброго, ні лихого? Я кажу собі: бережи мене, боже, від людей, а від духів я вбережуся сама!

— Отже, ви вірите, що жоден дух не нападе на хлопця?

— Хай дає бог, щоб це була єдина небезпека… Я не кажу, що небезпек не буде… Але щоб поламати руку чи обдерти ногу, то таке і в хаті може трапитись. Хай вони бережуться й остерігаються. А то непогано, коли людина змалку привчається до всього живого. Бо інакше виросте боязкою, мов заєць, і нічого не знатиме, мов сороченя…

— Та… мабуть, ваша правда, — почала заспокоюватися Йонелова мама.

— Дозвольте йому, сусідко, хай іде! Коли вже й дівчата збираються в дорогу! Що, вони захищеніші від небезпек, аніж ваш син? Бачили б ви доктора Істрате, як він підганяв доньку…

Йонелова мама не мала більше що сказати. Вона забула про страх, який вимусив її перейти через вулицю в халаті і в капцях. Вона поверталася додому вже з іншим настроєм у душі. А біля хвіртки навіть подякувала матері Урсу за те, що підбадьорила її.

— Так уже гарно влаштована людина, — відповіла їй старенька. — Треба гарно думати про завтрашній день, бо коли в тебе в голові тільки чорні думки, то таке життя не може називатися життям.

— Правда ваша, мадам Урсу…

— І нічого не бійтеся… — вирішила старенька повністю розвіяти всілякі страхи своєї гості. — Якщо ваш хлопець розіб’є голову чи навіть поламає ногу, то швидко вилікується, бо доктор Істрате дав їм повну торбу лікарських інструментів та ліків…

Йонелова мама відчула, як вона вислизає з халата.

У перукарні «Гігієна», найвідомішій на все місто, двоє працівників чекали години закриття. Один із них, високий чоловік, такий високий, ніби природа втратила відчуття міри, наділивши його таким зростом, давав перед другим безплатну виставу з оперної музики. Так він робив завжди, коли не було клієнтів. А оскільки таке траплялося досить часто завдяки давнім неписаним законам, які зобов’язували жителів міста користуватися тільки власними бритвами, а стригтися лише напередодні великих свят, його високість із часом став досить відомим артистом. Правда, аудиторія була не дуже численна: лише один меломан в особі його колеги, та й репертуар не надто багатий: одна-єдина арія, зате це — невмируща каватина його пращура по цеху з Севільї. Може, сама арія й не передавалася з надмірною музичною точністю, бо там іноді перепліталися між собою бекари й бемолі, одні ноти подовжувались, інші зникали зовсім… зате виконавець виявляв стільки ентузіазму й так жестикулював, що навіть Тіто Гоббі чи Рікардо Страччіарі не могли б порівнятися з ним. Він готував арію, вигинаючи спину луком. Потім клав чистий рушник на ліву руку. В праву руку брав бритву, після цього витягав від середини кімнати до порога дверей ліву ногу. Рука з бритвою виписувала велетенське півколо, яке завжди лякало павуків, що розбігалися по кутках кімнати. Але він ще не починав. Спершу, він вважав, слід усміхнутися. Потім засміятися. Далі — вже регіт. Регіт переходив у трелі. Артист починав арію: «Хо-о, хо, хо, хо, хо! Хо-о!..» І поки трелі викидали слова арії, голова його починала рухатися врізнобіч із приголомшливою швидкістю: вправо, вліво, вниз, угору, вперед, назад, навскіс, навхрест, по колу, паралельно, і з такою силою, що аж страшно. Але в цій унікальній жестикуляції брала участь не тільки голова. Рука з рушником, оживлена силою октав, виганяла останню мушку з приміщення, а та, що з бритвою… не залишала жодного кубічного міліметра в приміщенні, яке було б виголене до блиску не раз, а десятки разів за час однієї-єдиної вистави. Коли артист доходив до місця, яке в перекладі означало б: «Я найкращий цирульник», він демонстрував такий інстинкт цирульника, звісна річ, якщо він існує, той інстинкт, що тоді будь-хто міг би навчитися там цього прекрасного мистецтва. Іноді він розводив такі шалені піруети, що мусив вибігати надвір, аби часом його голова не пробила стелі й не виткнулася через дах, мов димар. Однією ногою він стояв посеред кімнати, а другою виписував кола під стелею, тіло вигиналося гігантським півмісяцем, а голос… та що там казати! — у такі моменти голос його своєю силою переходив у канонаду. Ціла казарма, перетворена в хор, звучала б поряд із його голосом, мов звук однієї краплини біля водоспаду. Фінал був схожий на початок арії, тільки постать артиста засвідчувала втомливу дорогу до вершини мистецтва. Найбільша біда полягала в тому, що вистава відбувалася всередині приміщення, а не перед ним. Не мала б тоді перукарня «Гігієна» відбою від клієнтів!

Але, окрім цієї вади, великий артист був дуже порядною людиною. Першокласний майстер, сердечний, чесний до наївності, приятель для всіх: багатих і бідних, веселих і сумних, окрім цього, він був найзавзятіший і найвідоміший читач міської бібліотеки. Майже щодня він читав у перукарні якийсь роман, цьому великодушно сприяли й жителі міста — вони ніколи не стояли в черзі голитися чи стригтися. Тому, будучи у відповідному настрої, велетень-артист зупиняв на вулиці якого-небудь непоголеного індивіда й давав йому найкращий рецепт:

— Ви хочете назавжди позбутися мук гоління?.. Відпускайте бороду!

Натхненний і невизнаний артист щойно виконав знамениту арію й готувався закінчувати нічний концерт, бо його аудиторія, тобто товариш, навперекір пронизливим звукам, від яких аж стіни дрижали, спокійно спав на стільці. Годинник показував, що пора вже зачиняти заклад. Артист заходився наводити лад, з неймовірною вправністю метляючи довжелезними руками.

І саме тут у дверях постав Дан… його син. Черешняк був неймовірно стомлений, ледве тягнув ноги. Він зайшов до перукарні — і щоб разом із батьком піти додому, і щоб трішечки перепочити. Хлопець стомлено опустився на стілець і переповів батькові останні неприємності. Перукар махнув синові рукою, щоб той замовк, бо побачив через дорогу постать, яка прожогом мчала до перукарні.

— Вільгельм Телль! — здригнувся він. —