Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

між шиєю і ключицею. Коли пощастить, можна навіть відтяти ціле плече з передплічям. Але, боронь Боже, цілити в голову, бо ж на ній зазвичай каска, від якої лопатка відскочить. Попри те, нас учили відбивати багнетну атаку власне такою лопаткою, кидати гранати, себто їх макети. А потім ми знову й знову довгими сльотавими годинами вичищали незграбні «лебелі».

Якось ми вирушили з ними до міста за надзвичайних і взагалі виняткових обставин. Це було після смерти маршалка Пілсудського, проти вечора. Не знаю, чому саме в такій порі. Ми довго марширували й увесь час за командою «струнко», так, що рука мліла від важкенного «лебеля», притягнутого до ременя. Ми зробили велике коло містом, до Марійської площі, де неподалік од невидимого в темряві пам’ятника Міцкевичу височів невеликий самотній постамент із кам’яним погруддям, перевитим чорною стрічкою. На постамент звідкись ізгори падало світло самотнього рефлектора. А ми йшли, щосили вдаряючи ногами в бруківку, під жалобний понурий гуркіт барабанів, який наче огорнув усе місто. Був тридцять п’ятий рік.

За три роки військової підготовки нам жодного разу не повідомили про існування чогось такого, як танки. Вони просто не бралися до уваги. Переважно ми вивчали всілякі гази та назви частин зброї, і статути, і правила розведення варти, і тактику на місцевості, і чимало інших речей. Того року заняття забрали нам біля ста годин, а в останніх класах — триста. Тепер я бачу, що нас, здається, готували до прусько-французької війни 1870 року. Ми являли собою навіть не уламок армії, адже не зараховувалися до неї, ми були тільки подобою такого уламку. На скільки ж тисяч і десятків тисяч треба помножити наші анахронічні, нікому не потрібні вишколи, аби ті морочливі підготовки, ті натуги, ті, скеровані в ніщо наполегливі зусилля людей у мундирах принесли плоди. Поразка заслонила все — але я не можу без якогось жалісного заніміння важити ту змарновану працю.

Останні перед випуском літні вакації я провів у таборі військової підготовки в Делятині. Там було все, як в армії на маневрах. Ми мешкали в наметах по вісімнадцять чоловік над високим урвистим берегом Пруту. Усе було як водиться: рання побудка, муштра, польові навчання, обід із казанка, тактичні заняття й вечірня перекличка. Я вперше опинився повністю поза сферою родини — адже мною не опікувався ніхто, крім командира відділку й підофіцерів. Нам одразу дали зрозуміти, що трактують нас як дорослих військових осіб. Капітан одразу застеріг від контактів із місцевим населенням жіночою статі — серед гуцулів панувала епідемія сифілісу.

Я ознайомився тоді з багатьма речами, зокрема з функціонуванням механізму влади. Коли надійшло моє чергування, я подався вранці до шеф-сержанта, аби одержати порцію мармеладу для мого намету. Сержант одкраяв собі чималенький пласт малинової субстанції, а решту віддав мені. Ось тоді-то, на зворотній дорозі, я й усвідомив свої права і власноруч відлупав і собі вагому додаткову порцію.

Наприкінці вишколів відбулися великі маневри, на які прибув спостерігач аж із Варшави — якийсь майор. Він видався нам недосяжно високим чином. Аби позбутися саперної лопатки, яка під час бігу била в задок, я скористався з того, що тільки кожен другий із нас одержав таку лопатку, і за порадою зичливого відділкового сховав її до сінника. Вона, звісно, відразу пропала й потім довелося за неї платити. Але я принаймні не мусив морочитися з окопуванням. Я зарадив собі і з моїм «лебелем». За підказкою внутрішнього цивільного духу, раз і назавжди вичистивши до сріблистого полиску нутрощі люфи, я заткав дуло маленьким секретним корком, аби при безконечних стрибках і падіннях туди не потрапляв пісок. Так-от, під час чищення зброї я пуцував її тільки зверху, а на огляді нишком витягав корок.

Гірше повелося моєму товаришу Мецьові Р., якого під час перепочинку у великих маневрах уподобав собі сам майор і наказав продемонструвати навички за командою «Газова тривога!», а потім заволав: «Гази!». Метек зблід, але під пильним оком усіх офіцерів таки мусив відкрити бляшанку, у якій замість протигаза були яблука й цукерки. Протигаз він сховав у сінник, так само, як і я свою лопатку. Цей учинок загрожував жахливими наслідками аж до низької оцінки з ВП, але все якось минулося.

Самі маневри я запам’ятав як велику метушню та стрілянину холостими, причім нас зривали о четвертій ранку. Я зауважив, що липневий світ у такій порі невимовно прекрасний і заповівся собі, що «на цивілю» теж мушу його колись так рано скуштувати. Але згодом до того так чомусь і не дійшло. Ми страшенно начовгалися, і ніколи не знали, де знаходиться «ворог», тож про всяк випадок лупили навсебіч. Потім згубили командний пункт, потім випадково надибали гуцулку, яка довго довкола нас крутилася, аж раптом скочила командиру на плечі й висмикнула в нього карабін. Це, як виявилося, був один із капралів, який підступно перебрався і в такий спосіб продемонстрував нам воєнні хитрощі. Здається, ми перемогли, хоча я у цьому не зовсім певен. Нас іще кілька разів зривали з сінників нічні тривоги, причім якщо в когось були неправильно зашнуровані чоботи, цілий відділок відправляли назад під ковдри. Якоїсь ночі нам довелося зо чотири рази в рекордному темпі одягатися й роздягатися. Але найкраще я засвоїв те, що у війську щось безперервно чиститься: якщо не зброя, то чоботи, якщо не чоботи, то підлога (хоча підлоги в наметах не було й чищення мало чисто символічний характер).

Тоді я під час вихідних уперше зблизька зіштовхнувся зі страшенними злиднями, у яких жили гуцули. За п’ять грошів або за окрайчик хліба можна було купити повну, із вершечком, ринку малин чи суниць, і вони ще вихвалялися такою оборудкою. Делятин знаходився віддалік од таких осередків туризму, як Татарів чи Яремча.

Кілька днів ми працювали в воді, на будові мосту, який знесла розбурхана річка. Я тоді засмаг, як негр. Урешті настав кінець тій іграшковій воячні, відбулися всі ритуали — із підкиданням угору поручників і підофіцерів. Тим, кого недолюблювали, хто попив нашої крівці, замість відкритих долонь підставляли стиснуті кулаки. Пам’ятаю, що за одним із поручників, «свинським блондином», який червонів на сонці так, наче його за мить мав шляк трафити, ми гналися через увесь табір. Він вигукував якісь розпачливі команди, але повага до чинів луснула, дисципліна враз розсипалася й поручника ніщо не врятувало — він злетів у повітря.

Карабін дивно мене виструнчив і я навіть схуд. В останній день була вечірня ватра з великими співами, учта з газованим лимонадом і пампухами-клюсками,