Костянтин Матвієнко - Час настав, Костянтин Матвієнко

ЕЭС и США. Такие действия в своей ис­торической пропаганде мы клеймим как «мазепинство». А если этот народ не возникнет в принципе, тогда наша история веков эдак на тринадцать-пятнадцать станет солиднее, да и территория с комфор­тными природными условиями, трудолюбивым на­селением и большими ресурсами прирастет.

Цекісти помітно нудьгували, слухаючи Арнаутського і Полянського. Але обидва політтехнологи, не помі­чаючи їхнього настрою, самозахоплено продовжували сеанс самозадоволення.

— Охренеть, какой бред он несет! — прошепотів Алєксандр до Тімафєя, а вголос запитав: — Каким же образом мы эти исторические предпосылочки созда­дим и внедрим?

— Старший лейтенант Денисов, вместо того, чтобы задавать вопросы относительно вещей, тебя не касаю­щихся, лучше бы изложил предложения по вербовке этого Аскольда Четвертинского. — Тараторкін повер­нув собі ініціативу в розмові. — Зря, что ли, диплом психотехнолога получил?

— Давайте я сейчас ему перезвоню и под видом ин­тервью договорюсь о встрече на завтра, предваритель­но прощупав его, — запропонував Алєксандр.

— Действуй, — дозволив Тараторкін.

Алєксандр одразу набрав Аскольдів номер і, по­славшись на розмову з Христиною, почав умовляти його дати інтерв’ю про знахідку в Печерах відомому закордонному таблоїдові. Хлопець спочатку від­мовлявся, та коли почув про п’ятсот баксів гонора­ру, погодився.

— Вот видите, денежка — она убеждает даже самых несговорчивых, — посміхнувся психотехнолог до сво­їх колег.

— Алєксандр, позвольтє мнє прінять участіє в ва­шей бєсєдє с етім юношей, — попросив Михайло Полянський. — Я смогу дать вам нєсколько дєльних совеєтов по общєнію с соврємєнной кієвской молодєжью. Кромє того, мєня етот тіпаж інтєрєсуєт чісто соціологічєскі.

— Нет. Такие разговоры ведутся только с глазу на глаз, — з легкою відразою відповів молодий цекіст, але, поглянувши на Тараторкіна, який, зітхнувши, кив­нув головою, додав: — Ладно, можете появиться в ка­фе часа через полтора после начала моей беседы с пар­нем, как бы случайно, тогда я вас попробую познако­мить с ним.

Диво сталося у нас: жив в палаш свинопас

Бенціон Пінський почувався роздратованим і навіть трохи розгубленим: приворот і ментальна отрута на цього молодого лоботряса, Аскольда Четвертинського, чомусь діяли із затримкою, якщо діяли взагалі! Сьо­годні він зателефонував хлопцеві і спробував під при­водом доброзичливих рекомендацій керувати ним, але марно. Приязні стосунки з пацаном також не нала­годжувалися. Бенціон, згадавши свої захоплення в мо­лоді роки окультизмом, зробив спробу почаклувати над знімком студента, аби посилити дію чарів ворож­ки, але, окрім сильного головного болю, ніякого іншо­го ефекту це не дало. А ще з резидентури повідомили, що за студентом веде стеження спецслужба країни, яка мріє повернути собі статус імперії-наддержави. Обе­режний Бенціон зовсім не планував опинитися в епі­центрі конфлікту двох потужних розвідок. Врешті, він не професійний розвідник, а науковець — ну навіщо йому цей клопіт? Але ж ставка у цій грі надвисока: скі­петр Давида. Якщо цей артефакт має бодай половину тих властивостей, які йому приписують, він, мінський хлопчик Бєнчик Пінський, стане одним з наймогутніших людей на планеті. Ні, цієї справи він не залишить. Слід будь-що першим з-поміж тих, хто знає про реаль­ні можливості скіпетра, взяти його в руки. Звісно, він виконає умови контракту з його вербувальниками: держава матиме свої дев’яносто вісім відсотків. От ли­ше хто після отримання артефакту уособлюватиме со­бою державу і націю? Відкладемо це питання, бо голо­ва наморочиться від захоплюючих перспектив.

Сьогодні п’ятниця, день, коли традиційно відбува­ються офіційні дипломатичні заходи. Посольство влаштовує прийом з нагоди візиту високої урядової делегації. Там, окрім дипломатів, буде багато місце­вої бюрократії, громадських діячів, бізнесменів, жур­налістів — дуже корисні тусовки ці дипломатичні прийоми. Час встановлювати контакти з тими, хто вважає себе місцевою елітою. Спробуємо пошукати можливостей примусити цього хлопця до співпраці через їхню ж владу.

Пінський телефоном замовив пристойний автомо­біль з водієм і поїхав на вулицю Грушевського. Туди, у колишній гофмаршальський флігель імператорського Марийського палацу, його запрошено з нагоди приїз­ду міністра його країни.

Публіку, яка відгукнулася на запрошення пані посла, вишуканою не виглядала: переважно черевані й доро­го, але з несмаком вдягнені пані вишикувалися в чер­гу, аби сказати кілька формальних вітальних слів міністрові та послові. Вони зустрічали гостей при вході до зали, де стояли столи зі стандартними наїдками, бі­лим та червоним вином. У кутку струнний квартет грав вишукані класичні мелодії.

Пінський і собі підійшов привітатися з міністром, якого трохи знав, а також був представлений пані пос­лу. Обмінявшись протокольними люб’язностями з па­ні дипломатом, Бенціон зайшов до зали.

Там запрошені гуртувалися біля столів за ознаками особистих знайомств та інтересів. Поки випивки було поглинуто небагато, розмови точилися мляво. Пін­ському стало ніяково стовбичити самітником. Він узяв келих вина і вдав, ніби слухає музикантів, які справді грали доволі майстерно.

За плечем несподівано пролунав гучний знайомий голос:

— Бєня, яким вітром? Не чекав тебе зустріти тут, у нас! — Товстий, геть лисий чолов’яга, бризкаючи слиною, верещав майже у нього над вухом.

Такі колоритні постаті не забуваються — Гриша Стрийський, підприємець, видавець, політик і гро­мадський діяч. З ним Пінський познайомився на відпочинку у Венеції. Йому марно нагадувати, що звернення «Бєня» для Пінського неприємне і образ­ливе. Цей беручкий кмітливий, розумний, але не обтяжений вихованням чоловік чує лише себе.

— Вітаю, радий тебе знову зустріти, — приві­тався Пінський. — Я от приїхав до вас у справах.

— Знаю я твої справи! Усе раритети шукаєш. І, що ти хо­чеш вивезти від нас цього разу? — Широко всміхаючись, Стрийський горлав на всю залу. — Знайомся, це Вадік Бобрин, зараз він змагається за мандат депутата парламенту в одному дуже перспективному партійному спис­ку, а взагалі він самий крутий політолог в Україні та мій персональний політичний консультант.

Високий, спортивного виду чоловік у синьому під­жаку з золотими ґудзиками та вишуканою шийною хустиною замість краватки чемно вклонився Бенціонові. Обличчя політолога прикрашали вузькі золоті окуляри, а до плечей спускалося густе солом’яно-си­ве волосся.

— Радий з вами познайомитись, пане Пінський. Гриша багато розповідав про вас, та і сам я дещо чув, про ваші дослідження.— Політолог потиснув простягнуту Бенціоном руку.

— Давайте по коньячку, — запропонував Гриша Стрийський. — Він тут вельми пристойний.

Узявши по чарці, вийшли до іншої зали, де було мен­ше людей. Випили за знайомство. Гришиної оцінки коньяку Бенціон не розділив, але, звісно, промов­чав про це.

— Дуже цікавий особняк, — зауважив Пін­ський, аби підтримати розмову.

— Так, це справжнє XVIII століття, часи імператриці Єлизавети, — мовив політолог. — Дім збудовано для гофмаршала її двору, а сам палац ви, напевно, бачили в парку. Ще в такому ж стилі збудована знаменита