Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Го-го-го-го! — вив Хвиличко, повертаючи до нього перелякане і щасливе обличчя.

Коло третього від центру кулемета були хлопці не цілком надійні. Бунчук біг до них. На півпуті він, пригнувшися, подивився в бінокль: у запотілих кружинах шкелець видні-лися сірі ворухливі грудочки. Звідти вдарили чітким збитим випалом. Бунчук упав і вже лежачи визначив, що приціл третього кулемета невірний:

— Нижче! Чорти!..—кричав він, звиваючись, плазуючи вздовж розстрільні.

Кулі тягли над ним близький смертний висвист. Правильно, як на муштрі, стріляли алексєєвці.

Коло кулемета з безглуздо задра'ним носом, пластами лежали номери: націляч грек Міхалідзе, взявши недоладньо високий приціл, смалив без перерви, витрачаючи запас стрічок; коло нього квохтав переляканий, позеленілий Степанов, ззаду, уткнувши голову в землю, згорбившись, мов черепаха, трохи підвівшися на, витягнутих ногах, корчився залізничник, друг Крутогоров.

Відштовхнувши Міхалідзе, Бунчук довго мружився, примірюючи приціл, а коли рубонув, і, здригаючись, розмірено зататакав під його руками кулемет, з'явились і наслідки: купка юнкерів, що перебігом посувалася, сипонула з пагорба назад, утратила одного на суглинистій плішині.

Буйчук повернувся до свого кулемета. Блідий** Боговий (яскравіш синіли порохові плями на його щоках), лежав на боці, вихаркуючи лайки, перев'язував поранену в м'якиш ногу.

— Стріляй, в закон-мать!..— стаючи рачки, кричав вогня-сто-рудий червоноґвардієць, що поруч лежав. — Стріляй! Не бачиш, що наступають?!

Розстрільні офіцерського загону парадним перебігом текли попід насипом.

Богового заступив Ребіндер. Уміло, економно, спроквола, почав стріляти.

А з лівого флангу зайчачими стрибками кидався Геворкяну падав від кожної кулі, що пролітала над ним, охаючи плигав до Бунчука:

— Не можу!.. Не можу!.. Не виходить!.. Не стріляє!..

Бунчук, майже не прикриваючись, бігцем плив уздовж

зломисто-заляглої розстрільні.

Ще здалека побачив: Ганна навколішках стоїть коло кулемета, з-під долоні, одводячи нависле пасмо волосся, дивиться на ворожу розстрільню.

— Лягай!.. — чорніючи від страху за неї, наливаючись кров'ю, гукнув Бунчук.

— Лягай, тобі кажуть!..

Вона глянула в його бік — і залишилася так само стояти. З вуст Бунчука просилася важка, мов камінь, лайка. Він добіг до неї, з силою пригнув до землі.

За щитом сопїв Крутогоров.

— .Заїло! Не йде! — тремтячи, прошепотів він Бунчукові і, шукаючи очима Геворкянца, подавився криком: — Утік, проклятий! Іхтизавр твій допотопний утік... Він мені душу пошматував своїм стогоном!.. Працювати не дає!..

Геворкянц підплазував, звиваючись по-гадючому. На чорній щетині його неголеної бороди засохла грязь. Крутогоров секунду дивився на нього, повернувши волячу пітну шию, заголосив, покриваючи грім стрілянини:

— Стрічки куди задівав?.. Подоба звіряча!.. Передпото-повий!.. Бунчук! Бунчук! Забери його — я його знищу!..

Бунчук порався коло кулемета. Куля з силою цокнула в щит, — і він відсмикнув руки, мов від гарячого.

Полагодивши, сам розпочав стрілянину. Примусив лягти алексєєвців, що безстрашно перебігали, і відповз, розшукуючи очима прикриття. *>

Розстрільні ворога насувалися ближче. У бінокль видко було, як партизани йшли — Гвинтівки на ремнях, рідко лягаючи. Вогонь їх став дошкульніший. В червоноґвардійеькій розстрільні у трьох уже, підповзаючи, взяли товариші рушниці й набої, — мертвим зброя непотрібна... Перед очима в Ганни й Бунчука, що лежав поруч з кулеметом Крутого-рова, в розстрільні забила куля молоденького хлопчика-червоноґвардійця. Він довго кидався і хрипів, бив землю ногами в обмотках і під кінець, спираючись на розчепірені руки, підвівся трохи, покрехтів, ткнувся обличчям, востаннє видихнувши повітря. Бунчук дивився збоку на Ганну. З величезних, поширених очей дівчини точився текучий жах. Вона, не мигаючи, дивилася на ноги забитого хлопця в сал-датських, розвіхтяних часом обмотках, не чула, як Крутогоров увіч кричав їй:

— Стрічку!.. Стрічку!.. Давай!.. Дівко, давай стрічку!

Глибоким фланговим обмахом каледінці відтіснили чер-

воноґвардійську розстрільню. По вулицях передмістя Нахічевані мигтіли чорні пальта й шинелі червоноґвардійців на відступі. Крайній на правому крилі кулемет потрапив до рук білих. Грека Міхалідзе увіч застрелив якийсь портупей-юнкер, другого номерного покололи багнетами, як муштрове опудало; утік з номерйих один тільки складач Степанов.

Відступ — припинився, коли з тральщиків . перші полетіли гарматні. г

— В розстрільню!.. За мною!.. — крикнув, вибігаючи наперед, знайомий Бунчукові член ревкому.

Хитнулася, і ламаючись, пішла в наступ червоноґвардій-ська розстрільня. Проз Бунчука і Крутогорова, Ганну й Геворкянця, що тиснулися до нього, пройшли троє — майже поруч. Один курив, другий на ході стукав по коліні засувкою Гвинтівки, третій зосереджено розглядав забруднені поли свого пальта. На обличчі його,, в кінчиках вусів, плуталася винувата посмішка — ніби не на смерть ішов він, а повертався з товариської вечірки додому і, дивлячися на забруднене пальто, визначав ступінь кари, що чекає його від сварливої жінки.

— Ось вони! — вигукнув Крутогоров, показуючи на дальню загорожу і сірих чоловічків, що ворушилися за нею.

— Встановлюй! — Бунчук по-ведмежому крутнув кулемета.

Бадьорий говір його примусив Ганну заткнути вуха. Вона

присіла, побачила, як за загорожею затих рух, а за хвилину звідти розмірено забили випали і, висвердлюючи невидимі діри в хмарній парусині неба, потекли над головами кулі.

Розлягалися барабанні дрібушки пачечної стрілянини, сухо вигорали стрічки, зміячися над кулеметами. Поодинчі по— стріли тріскали повнозвучно і зріло. Гнітило скриготливе, перемішане з вереском виття набоїв, що перелітали через голову, послані від чорноморців з тральщиків. Ганна бачила: один з червоноґвардійців, рослий, у смушковій шапці, з вусами, підстриженими по-англійськи, зустрічаючи і мимовільним уклоном провожаючи кожен набій, що пролітав над ним, кричав:

— Сип, Семене, підсипай, Семене! Сип їм густіш!

Набої і справді лягали густіше. Моряки, пристрілявшись,

вели комбінований вогонь. Окремі купки каледінців, що поволі відходили, покривали частими випалами шрапнелів. Один з набоїв гармати, що била на поразку, вибух серед ворожої розстрільні на відступі. Бурий стовп —вибуху розкидав людей, над вирвою, опадаючи, розтікався дим. Ганна кинула бінокля, ахнула, брудними долонями закрила обпалені жахом очі, — вона бачила в близьких окружинах шкелець юмер-чевий вихор вибуху і чужу загибіль. Горло її перехопила гірка спазма.

— Що? — крикнув Бунчук, нахиляючись до неї.

Вона зціпила зуби, поширені зіниці її тьмяно курилися.

— Не можу...

— Мужній. Ти... Ганно, чуєш?.. Чуєш?.. Не мож-на так!.. Не мож-на! — стукав їй у*вуха владним окриком команди.

На правому крилі на підступах до невеличкої холмовини, в балці, збирался піхота ворога. Бунчук помітив це, перебіг з кулеметом на зручніше місце, взяв горбок той і балку під постріли.

"Та-та-та-та-та-та-та... Та-та-та-та-так", — нерівно, уривчасто працював кулемет Ребіндера.

Кроків за двадцять хтось, охриплий, сердитий, гукав:

— Ноші!.. Немає ношів?.. Ноші!

—1 При-ці-іл... — тягуче співав голос чотового з фронтових салдатів: — Вісімнадцять... Чота, випал!..

Проти вечора над" суворою землею, знижаючись, закрутилися перші сніжинки.

За годину мокрий, липкий сніг рідкою біллю притрусив поле і суглинисто-чорні грудочки забитих, що никло полягали скрізь, де, наступаючи і відходячи, топталися розстрільні бійців.

Надвечір відійшли каледінці.

Цієї тьмяно забілілої від молодого снігу ночі Бунчук був у кулеметній заставі. Крутогоров, накинувши на голову десь добуту пишну попону, їв мокре волокнувате м'ясо, плював, лаявся упівголоса. Геворкянц тут же, під ворітьми крайнього двору, грів над цигаркою сині, зведені холодом пальці, а Бунчук сидів на цинковій набійній скриньці, кутаючи полою шинелі мерзлякувато тремтячу Ганну, відривав від очей її щільно притиснуті вогкі долоні, зрідка цілував їх. Незвичні, туго сходили з вуст слова ніжности:

— Ну, як же це так?.. Ти ж тверда була... Ганнусю, послухай, візьми себе в руки!.. Ганнусю!.. Люба!.. Друзяко!.. До цього звикнеш... Коли гордість не дозволяє тобі піти, то будь іншою. А на забитих не можна так дивитися... Проходь мимо, і — все! Не давай думкам волі, загнуздуй їх. Ось бачиш, хоч ти й говорила, а жіноче перемагає тебе.

Ганна мовчала. Пахли долоні її осінньою землею і теплом жінки.

Перепадаючи, сніжок крив небо тьмяною, ласкавою імлою. Хмільна дрімота стигла над двором, над близьким полем, над містом, по-звірячи причаєним.

VII.

Шість день під Ростовом і в самому Ростові йшли бої. Билися на вулицях і перехрестях. Двічі червоноґвардійці здавали ростовський вокзал і обидва рази вибивали звідти ворога. Шість день не було полонених ні з того, ні з другого боку.

Надвечір 26-го листопаду, Бунчук, проходячи з Ганною повз вантажну станцію, побачив, як двоє червоноґвардій-ців пристрілюють офіцера, взятого в полон; Ганні, яка відвернулася, сказав трошки визивно:

— Оце мудро! Вбивати їх треба, нищити без пощадку! Вони нас не мгілуватимуть, та нам цього й не треба, і їх нічого милувати. К чорту! Згрібати з землі цю погань! І взагалі— без сантиментів, коли справа йде про долю революції. Вони мають рацію, ці робітники!

На третій день він захворів. Добу держався на ногах, почуваючи, що нудить його щодалі все дужче, відчуваючи кволість у всьому тілі та чавунним дзвоном і непереможною вагою налиту голову.

Пошарпані червоноґвардійські загончики уходили з міста на світанку 2-го грудня. Бунчук ішов за підводою з кулеметом і пораненими; Ганна і Крутогоров підтримували його. Він на превелику силу ніс своє обм'якле, безсиле тіло, мов уві сні переставляв залізно-непідатливі ноги, зустрічав далекий, заклично-стривожений погляд Ганни і наче здалека слух його сприймав її слова.

— Сядь на віз, Ілля. Чуєш? Ти розумієш мене, Ільку? Прошу тебе, сядь, ти хворий!

Але Бунчук не розумів її слів, не розумів і того, що, надломивши, боре і вже переміг його тиф. Десь зовні билися, не проходячи в свідомість чужі, і дивно-знайомі голоси, десь, віддалені простором, горіли несамовитим, тривожним вогнем чорні очі Ганни, потворно хитаючись, клуботала.ся/ борода Крутогорова.

Бунчук хапався за голову, притискав до запаленілого багрового обличчя свої волохаті широкі долоні.