Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Трусів на ній не було. Моя рука відчула тепло й вологу між її ногами. Пальці проникали все глибше, не зустрічаючи опору, — здавалось, ніби їх щось засмоктує.

— Послухай! Але ж Нобору Ватая зараз сюди прийде, чи не так? Хіба не його ти чекала?

Нічого не сказавши, Крита Кано легенько поклала свою долоню на моє чоло.

— Окада-сан, ні про що не думайте. Ми самі все зробимо. Довіртеся нам.

— Кому це — нам? — спитав я.

Відповіді не було.

Дівчина вмостилася на мені верхи, схопила твердий прутень рукою і, завівши його собі між ноги, почала поволі крутити стегнами. Поділ розпластаної блакитнуватої сукні повзав по моєму животу й ногах у такт з її рухами. Сидячи на мені в такій позі, Крита Кано скидалася на велетенського м'якого гриба, який розрісся під покровом ночі й безшумно пробився з-під опалого листя. Її піхва була теплою і водночас — холодною. Вона огортала, засмоктувала мене в себе й водночас намагалася виштовхнути. Мій прутень ставав щораз твердішим і ладен був розірватися в будь-яку хвилину. Дивовижне відчуття — щось більше, ніж статева тяга і насолода від фізичної близькості. Здавалось, ніби через нього від неї до мене прокрадається щось особливе.

Заплющивши очі й піднявши підборіддя, Крита Кано повільно, ніби уві сні, погойдувалася назад і вперед. Було видно, як її груди у такт з диханням то піднімалися, то опускалися. Декілька волосків вибилися з-під зачіски й зависли над чолом. Я уявив собі, ніби гойдаюся на хвилях посеред безмежного моря. Заплющив очі і напружив слух, намагаючись почути шум брижів, що накочуються на моє обличчя. Мене огортала теплувата морська вода, а течія повільно несла з собою. Як радила Крита Кано, я вирішив не думати ні про що. Не розплющуючи очей, я розслабився і віддався течії.

Зненацька в кімнаті стемніло. Я оглянувся, але нічого не зміг побачити. Бра на стінах погасли разом. Я тільки помітив розпливчасті обриси блакитнуватої сукні, що коливалася наді мною.

— Забудьте, — сказала вона. Однак це не був голос Крити Кано. — Забудьте про все… Ви спите й бачите сон, валяючись у теплому болоті. Усі ми вийшли з теплого болота, усі до нього й повернемося.

Я впізнав голос загадкової жінки, що говорила зі мною по телефону. Це вона зараз сиділа на мені, злившись зі мною воєдино. На ній також була сукня Куміко. Непомітно для мене вона помінялася місцями з Критою Кано. Я хотів щось сказати, але не знав, що саме. Розгубившись, я спромігся видушити із себе тільки клубок гарячого повітря. Розплющивши очі, я спробував розгледіти обличчя жінки наді мною, але в кімнаті було надто темно.

Не сказавши більше ні слова, жінка заворушила стегнами ще звабливіше, ніж досі. Її м'яке тіло, як окрема жива істота, втягувало мене в себе. Я почув — а може, це мені причулося, — як за її плечима заскрипіла дверна ручка. У темряві щось яскраво зблиснуло. Може, це лід у відерці на столі замерехтів у світлі, що пробилося з коридору? Або ж гострий кинджал? Та я вже ні про що не міг думати.

Я вимився під душем, виправ руками мокру пляму на трусах. "От тобі на! — подумав я. — І чого це в такий скрутний час мені приснився еротичний сон?"

Перемінивши білизну, я знову вмостився на веранді й задивився на сад, де між густим зеленим листям стрибали сліпучі сонячні зайчики. Після кількаденних дощів земля заяскріла свіжими бур'янами й через це сад здавався трохи запущеним.

І знову ця Крита Кано. Уже двічі за короткий час я доходив уві сні до оргазму, й щоразу з нею, хоча досі ні разу не прагнув з нею переспати. Ні на мить про це не думав. Та все одно опинився з нею наодинці в цій кімнаті. Чому? І хто ця загадкова жінка з телефонної розмови, що замінила Криту Кано? Вона казала, що ми знаємося. Я перебрав у пам'яті всіх жінок, з якими мав статеві зв'язки, але серед них такої не виявив. Однак щось у голові зав'язло. І дратувало.

Здавалось, ніби якийсь спогад хоче вирватися назовні з тісної коробочки. Я відчував, як він незграбно ворушиться, наче мурашка. Досить було невеличкого натяку, щоб потягти за ниточку й легко розплутати весь клубок. Доводилося ждати. Але відшукати цю тонку нитку мені не вдавалося.

Урешті-решт я перестав думати. "Забудьте про все… Ви спите й бачите сон, валяючись у теплому болоті. Усі ми вийшли з теплого болота, усі до нього й повернемося".

Була вже шоста, однак усе ще ніхто не дзвонив. Тільки навідалася Мей Касахара й попросила ковток пива. Я добув з холодильника банку, і ми розпили її удвох. Відчувши голод, я зробив собі сандвіч — дві скибки хліба зі шматком шинки й листком салату між ними. Побачивши, як я наминаю сандвіч, Мей сказала, що також хоче їсти. Я приготував ще один і для неї. Ми мовчки жували й пили пиво. А ще іноді поглядали на настінний годинник.

— Ви що, не маєте телевізора? — спитала Мей.

— Не маємо.

Вона злегка прикусила губу.

— Я так і думала. Виходить, не любите телевізора?

— Не те що не люблю, а легко обходжуся без нього.

Мей на хвилю задумалася.

— Заводний Птаху, як давно ви оженилися?

— Шість років тому, — відповів я.

— І всі шість років жили без телевізора?

— Ага. Спочатку грошей не мали, щоб його купити. А потім звикли до життя без нього. Так добре, коли тихо.

— Ви, напевне, були щасливі?

— Чому ти так думаєш?

Мей скривилася.

— А от я без телевізора і дня не можу прожити.

— Бо ти нещасна?

Не відповівши на моє запитання, вона сказала:

— Однак Куміко-сан не прийшла додому. Тож ви, Заводний Птаху, вже не такі щасливі.

Я кивнув і ковтнув пива.

— Виходить, що так. — Це правда.

Мей взяла в рот сигарету й звичним рухом запалила сірника.

— Заводний Птаху, скажіть мені чесно: я осоружна, так?

Я поставив склянку з пивом і знову подивився на неї. Поки ми розмовляли, я подумки витав десь-інде. На ній була великувата чорна з бретельками майка, тож, злегка опустивши очі, я добре бачив половину її маленьких дівчачих грудей.

— Та ні, ти зовсім не осоружна. Це точно. Чому ти про це питаєш?

— Так завжди казав хлопець, з яким я зустрічалася. Мовляв, ти негарна й груди в тебе маленькі.

— Той, що тебе на мотоциклі покалічив?

— Ага.

Я спостерігав, як вона повільно випускає з рота дим.

— Хлопці такого віку часто кажуть подібні дурниці. Не вміють як слід висловити своїх почуттів, а тому навмисне говорять якісь недоречності. Тим самим дарма ранять і людей, і себе. Ніяка ти не осоружна. А дуже симпатична. Повір — це не брехня і не комплімент.

Задумавшись над моїми словами, Мей струсила попіл у порожню банку з-під пива.

— А ваша дружина гарна?

— Навіть не знаю, як тобі відповісти… Одні кажуть "гарна", інші — "ні". Усе залежить від смаку.

— Зрозуміло… — Дівчина розчаровано постукала нігтями об склянку.

— А що робить твій дружок з мотоциклом? Більше з ним не зустрічаєшся? — спитав я.

— Ні, — відповіла Мей і торкнулася пальцем шраму коло лівого ока. — І не зустрічатимусь. Це точно. На двісті відсотків. Даю маленький палець правої руки на відріз. Однак зараз мені не хочеться про це говорити. Бо іноді сказані слова обертаються неправдою, чи не так? Вам, сподіваюсь, зрозуміло?

— Та начебто, — відповів я. І саме тоді мій погляд раптом зупинився на телефоні у вітальні. Огорнутий на столі тишею, він скидався на підводну істоту, яка, прикинувшись мертвою, чатує на здобич.

— Заводний Птаху, я коли-небудь вам про нього розповім. Коли буде настрій. Тільки не зараз. Сьогодні не маю охоти.

Дівчина глянула на годинник.

— Ну, мені пора додому. А за пиво дякую.

Я провів її до стіни в нашому саду. Майже повний місяць заливав землю грубозернистим сяйвом. Подивившись на нього, я згадав, що в Куміко незабаром місячне. Та, зрештою, це, можливо, мене не стосується. Від такої думки тіло ніби наповнилося невідомою рідиною. Мене охопило дивне відчуття, що чимось нагадувало смуток.

Поклавши руку на стіну, Мей глянула на мене.

— Заводний Птаху, ви любите свою Куміко?

— Гадаю, що так.

— Навіть якщо вона втекла з коханцем? А що, якби вона захотіла повернутися? Ви прийняли б її назад?

Я зітхнув.

— Складне запитання. Якби так сталося — довелося б думати.

— Можливо, я зайвину базікаю, — сказала Мей, прицмокнувши язиком. — Але ви не сердьтеся. Просто я хотіла знати, що це таке, коли дружина тікає з дому. Бо я багато чого не розумію.

— Та я не серджуся, — відповів я і ще раз подивився на місяць.

— Ну, тоді будьте здорові! Було б добре, якби дружина повернулася і все пішло на лад, — сказала Мей і, з дивовижною легкістю перебравшись через стіну, зникла в літній ночі.

Залишившись на самоті, я вмостився на веранді й задумався над запитаннями, які поставила Мей. Якщо Куміко має коханця, з яким кудись поїхала, то чи я зможу її прийняти, якщо захоче повернутися додому? Відповіді я не знав. Справді не знав. Узагалі багато чого не знав.

Несподівано задзвонив телефон. Рука, ніби за умовним рефлексом, потяглася до слухавки.

— Алло! — пролунав голос Мальти Кано. — З вами говорить Мальта Кано. Окада-сан, вибачте, що я вас часто турбую, але дозвольте запитати, чи маєте якісь плани на завтра?

Я відповів, що жодних планів не маю. Зрештою, які в мене можуть бути плани?

— У такому разі ми могли б зустрітися завтра вдень?

— З приводу Куміко?

— Сподіваюсь, що так, — старанно добираючи слова, сказала Мальта Кано. — Крім того, можливо, до нас приєднається також Нобору Ватая.

Почувши такі слова, я мало не випустив з руки слухавку.

— Ви хочете сказати, що ми розмовлятимемо втрьох?

— Думаю, що так, — відповіла Мальта Кано. — Це потрібно в цьому випадку. На жаль, я не можу по телефону пояснити докладно…

— Зрозуміло. Я згоден.

— Вам підходить перша година дня для зустрічі там, де попереднього разу — в кав'ярні готелю "Пасифік" біля станції Сінаґава?

"Перша дня, кав'ярня готелю "Пасифік" біля станції Сінаґава", — повторив я подумки і поклав слухавку.

О десятій вечора подзвонила Мей Касахара. Без жодної мети. Мовляв, просто захотіла з ким-небудь поговорити. Якийсь час ми побалакали про се про те, а наприкінці вона спитала:

— Ну що, є якісь добрі новини?

— Добрих новин нема, — відповів я. — Узагалі нема нічого.

3

Промовляє Нобору Ватая

Історія про мавп з паскудного острова

Хоча до кав'ярні я зайшов за десять хвилин до призначеного часу, Нобору Ватая і Мальта Кано вже чекали мене за столом.