Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

Гості не­дов­го сніда­ли, а більше пох­ме­ля­лись, ли­га­ючи та дуд­ля­чи здо­ро­ви­ми чар­ка­ми горілку та заїда­ючи со­ло­ни­ми огірка­ми. Єремія хап­ком встав і по­чав про­ща­тись з гос­по­да­рем та гос­по­ди­нею. Гри­зельда пішла в кімна­ту, щоб поп­ро­ща­тись з жіноцт­вом.

- Гляди ж, То­до­зю, не од­мов­ляй­ся, як я пок­ли­чу те­бе в па­лац на ро­бо­ту. Ми роз­по­ча­ли ви­роб­лю­ва­ти чу­дер­нацький ки­лим і ніяк не да­мо ра­ди цій ро­боті; чо­мусь ви­роб­ка не вдається нам та й не вдається; а ти мо­же й за­ря­туєш нас і ста­неш нам до по­мочі, бо ко­зач­ки з давніх-да­вен ду­же здатні до цього ре­мест­ва, - ска­за­ла Гри­зельда до То­дозі на про­щанні.

- Добре, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, доб­ре! Прий­ду та до­по­мо­жу тобі, хоч і з ме­не пев­но бу­де ко­ристі, як з торішнього снігу, або як й ца­па - мо­ло­ка, - обізва­лась То­до­зя жар­та­ми.

На розс­та­ванні уп­ра­ви­тель Суф­щинський ска­зав до кня­зя про­мо­ву, не­на­че на сей­мо­во­му зборі; він дя­ку­вав кня­зеві за честь, дя­ку­вав, що князь і кня­ги­ня не по­гор­ду­ва­ли хлібом-сіллю сво­го вірно­го слу­ги і спо­до­би­ли йо­го гос­по­ду й гос­по­дарів своїми одвіди­на­ми. Пан­ки на розс­та­ванні ук­ло­ни­лись кня­зеві та кня­гині. Єремія оки­нув очи­ма Гри­зельду, кот­ра сто­яла ко­ло две­рей і за­ба­ла­ка­лась з жіноцт­вом. Кня­ги­ня сто­яла ко­ло по­ро­га ви­со­ка на зріст та пос­тав­на, рівна ста­ном, в дов­го­му бла­кит­но­му шов­ко­во­му літни­ку.

«Гризельда по­важ­на, як ко­ро­ле­ва, і ще й те­пе­реч­ки мені приємна, але не та­ке по­чу­ван­ня оце нес­подіва­но роз­во­ру­ши­ла в моєму серці пал­ка То­до­зи­на кра­са!.. Гри­зельди­на хо­лод­на по­важ­на кра­са, її ро­зум, її по­важність, помірко­ваність та роз­суд­ливість і досі вчи­ня­ють на мою ду­шу щось приємне, але тільки приємне. Гри­зельда й досі для ме­не тільки «да­ма сер­ця» та й годі. Але То­до­зя! це щось зовсім інше, но­ве зад­ля ме­не. Щось гост­ре, пал­ке, пе­ку­че й ра­зом з тим нез­ви­чай­но со­лод­ке та при­над­не ллється од неї й спов­нює моє сер­це вщерть, і па­лить ме­не якимсь див­ним ог­нем…» - ду­мав Єремія, сіда­ючи в ка­ре­ту.

Панки вий­шли надвір, жіноцт­во стов­пи­лось в сінях і несміли­во ви­зи­ра­ло че­рез двері на пиш­ну князівську ка­ре­ту. Єремія оки­нув очи­ма жіноцькі го­ло­ви, що по­ви­ти­ка­лись з две­рей, і між ни­ми вглядів То­до­зю. Їх очі, не­на­че од спо­чу­ван­ня, стріли­ся, і То­до­зя рап­том од­хи­ли­ла го­ло­ву за одвірок. Але Єремія по­чу­тив, що йо­го сер­це ста­ло спокійніше. Він не­на­че тільки що зірвав з ве­ли­кою труд­но­тою пиш­ну квітку, що рос­ла десь ви­со­ко на не­без­печ­них ске­лях, на­ми­лу­вав­ся нею дос­хо­чу, ви­пив з неї па­хощі і - потім ки­нув її на стеж­ку, як зів'ялу й не­потрібну.

Коні летіли би­тим шля­хом прос­то до Лу­бен, а князь ог­ля­дав безк­раї сте­пи, роз­мов­ляв з Гри­зельдою про гос­по­дарст­во і навіть не ду­мав про То­до­зю. Йо­го сер­це спа­лах­ну­ло рап­том, як це бу­ває в лю­дей ду­же міцних, мужніх та пал­ких, рап­том і одійшло. Сте­по­вий вітер не­на­че розвіяв по сте­пу ча­ри пиш­них очей, пиш­ної кра­си.

Прибувши в Луб­ни, Єремія ки­нув­ся до гос­по­дарст­ва, по­чав хо­ди­ти в ка­зар­ми, мушт­ру­ва­ти своє військо. Ро­бо­чий та во­руш­кий зро­ду, він не лю­бив бай­ди­ку­ва­ти та по­хо­деньки справ­ля­ти, як справ­ля­ли їх тодішні польські па­ни-дідичі. Єремія не міг всидіти на місці без яко­гось діла. В то­му кло­поті він швид­ко зовсім за­був­ся про То­до­зю. Ча­сом вря­ди-го­ди її пиш­ний вид нес­подіва­но ви­ни­кав в йо­го пам'яті, але Єремія тільки осміхав­ся з тієї своєї нес­подіва­ної ду­рості, і ми­лий вид зни­кав в йо­го серці, не­на­че розвіяний вітром.

Незабаром після то­го Гри­зельда з робітни­ця­ми за­хо­ди­лась ви­роб­лю­ва­ти роз­по­ча­тий здо­ро­вий ки­лим. Дівча­та, не­зу­гарні до тієї ро­бо­ти, по­нап­лу­ту­ва­ли уся­кої нісенітниці у взірцях, Гри­зельда зга­да­ла про То­до­зю і пок­ли­ка­ла її й кількох ко­за­чок, котрі бу­ли зу­гарні ви­роб­ля­ти ки­ли­ми. Це про­мислівство бу­ло тоді ши­ро­ко роз­пов­сюд­же­не на Задніпрянській Ук­раїні. Ки­ли­ми на Ук­раїні за­ку­по­ву­ва­ли тоді навіть в Моск­ву і до дво­ру мос­ковських царів.

Тодозя зга­да­ла про кня­зя Єремію, і їй ста­ло страш­но йти до па­ла­цу. Во­на й досі не за­бу­ла про нес­подіва­ний Єреміїн на­пад на неї в сад­ку в Сенчі. Вер­нув­шись з Сенчі з гос­тей, То­до­зя й сло­вом не про­хо­пи­лась пе­ред тіткою Мав­рою про чу­дер­нацький ви­па­док з кня­зем Єремією. Во­на хотіла за­бу­ти про Єремію, од­га­ня­ла од се­бе дум­ки про йо­го. Але ті дум­ки усе вер­та­лись до неї, чи во­на ро­би­ла ро­бо­ту, чи од­по­чи­ва­ла. Усе вста­вав пе­ред нею по­важ­ний, аж су­во­рий смуг­ля­вий вид кня­зя, а в душі десь гли­бо­ко, гли­бо­ко не­на­че ми­готіли йо­го здо­рові блис­кучі чорні очі. Во­на, приїхав­ши з хрес­тин до­до­му, ще дов­го не­на­че по­чу­ва­ла на своїх ру­ках сліди йо­го ду­жих рук, по­чу­ва­ла на що­ках сліди йо­го га­ря­чих уст, га­ря­чий дух од йо­го ди­хан­ня. Страх ми­нув, але той пал га­ря­чо­го ко­хан­ня ще дов­го не­на­че обвівав її вид, обвівав усе тіло. Во­на не­на­че за­ме­та­лась яко­юсь хо­ро­бою од Єремії, і та хо­ро­ба дов­го не да­ва­ла їй спо­кою, на­па­дом на­па­да­ла, не­на­че про­пас­ни­ця.

- Чи йти мені до па­ла­цу, чи не йти? - спи­та­ла То­до­зя не­на­че ви­пад­ком в тітки Мав­ри.

- Атож! Ав­жеж іди! Кня­ги­ня бу­де на те­бе гніва­тись, а во­на лю­ди­на ду­же доб­ра й роз­суд­ли­ва, ще й до то­го не­гор­да. Як во­на лю­бенько роз­мов­ля­ла зо мною і з то­бою на хрес­ти­нах! Йди, не­бо­го, та по­мо­жи в ро­боті, бо там в па­лаці ма­буть зовсім та­ки не­зу­гарні до цього діла, - ска­за­ла тітка.

- Чогось я бо­юся ото­го па­ла­цу, не­на­че в йо­му вгнізди­лась якась не­чис­та си­ла. Ще там на­вер­нуть ме­не на ка­то­лицьку віру та на польщиз­ну, як на­вер­ну­ли вже чи­ма­ло двірських па­ня­нок.

- То ти не на­вер­тай­ся й не слу­хай, що бу­де тобі те­ре­ве­ни­ти кня­ги­ня. Не­хай собі го­во­рить, а ти її не слу­хай, - ска­за­ла Мав­ра.

Але То­до­зю не­на­че якась си­ла тяг­ла до па­ла­цу, їй чо­гось ду­же за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти кня­зя, вло­ви­ти га­ря­чий по­зир чор­них очей, хоч раз знов по­ба­чи­ти йо­го зблизька.

«Чудне моє сер­це! і бо­юсь кня­зя, і бо­юсь навіть стріну­тись з ним, і ба­жаю по­ба­чи­ти йо­го. Щось чуд­не діється оце зо мною», - по­ду­ма­ла То­до­зя і, приб­рав­шись гар­ненько та при­че­пу­рив­шись, пішла до па­ла­цу.

Гризельда сиділа в прос­торній світлиці з своїми по­коївка­ми з ро­бо­тою ко­ло ки­ли­ма. Уся її світли­ця бу­ла схо­жа на робітню, де за ро­бо­тою сиділи двірські пан­ни та ба­би. Ко­ло стіни сто­яли здо­рові п'яльці з нап­ну­тою ос­но­вою для ки­ли­ма. В кут­ку од­на ба­ба мо­та­ла на ве­тушці мо­то­вил­ник з білої вов­ни. Другі пан­ни роз­мо­ту­ва­ли клуб­ки вов­ня­них ни­ток і чер­во­них, і зе­ле­них, і ро­же­вих. Зо три пан­ни сиділи ко­ло п'ялець і за­ти­ка­ли ки­лим взор­ця­ми. Част­ка вит­ка­но­го ки­ли­ма ясніла про­ти вікон чу­дер­нацьки­ми квітка­ми та муд­ри­ми перськи­ми ку­че­ря­ви­ми взор­ця­ми. В дру­го­му по­кої кру­ти­лась снівни­ця. Ве­туш­ка скрипіла, кач­ки