Артур Конан Дойль - Долина жаху, Артур Конан Дойль

- То правда, й ми охоче побалакаємо про те, як прикандичили Чарлі Вільямса, чи Саймона Берда, чи когось іще. Але про тутешню роботу не скажемо нічого.

- Тут є півдюжини людей, що з ними я залюбки поквитався б,- із запалом промовив Мак-Мердо.- Може, ви провідаєте Джека Нокса з Айронхілла? Я радий був би почути, що він дістав по заслузі.

- Ні, нам потрібен не він.

- То, може, Герман Штраус?

- Ні, не він.

- Гаразд, не хочете казати, то й не треба; просто ми раді були б дізнатися.

Ловлер усміхнувсь і хитнув головою. Він не бажав нічого розповідати.

Проте Скенлен та Мак-Мердо, незважаючи на мовчання своїх гостей, твердо вирішили побачити їхню «потіху», як вони це звали. Коли вранці-рано Мак-Мердо почув на сходах тихі кроки, він збудив Скенлена, і обидва швидко вдяглися. Одягаючись, вони побачили, що ті двоє зникли, залишивши двері відчиненими. Сонце ще не зійшло, але в тьмяному світлі ліхтарів вони помітили двох людей, що швидко простували вулицею. Обережно, нечутно ступаючи по глибокому снігу, вони подалися за ними.

Їхній будинок стояв на околиці міста; незабаром вони опинилися серед поля, біля перехрестя двох путівців. Там Ловлера та Ендрюса чекали ще троє, з якими в них одразу почалася розмова. Потім усі пішли разом. Справа була, напевно, важлива й потребувала багатьох людей. Від того місця розходилися дороги до різних шахт. Приїжджі вирушили до Воронячої гори, де були шахти великої компанії, яка перебувала в міцних руках енергійного, сміливого директора, уродженця Нової Англії на ім’я Джозія Г. Данн, що навіть у роки, коли панувало насильство, вмів підтримувати лад серед своїх підлеглих.

Уже розвиднялось; чорною стежкою поодинці й гуртками поволі йшли робітники. Мак-Мердо та Скенлен змішалися з ними, не зводячи очей із приїжджих. Над землею клубочився густий туман; із самісінького його серця раптом пролунав різкий сюрчок. То був сигнал, який означав, що через десять хвилин почнеться робочий день і до шахти спускатимуть кліті.

Коли вони дійшли до відкритого майданчика біля шахти, там уже стояло близько сотні шахтарів. Щоб якось зігрітися, вони тупцяли ногами й хукали собі на пальці. Чужинці стояли трохи віддалік, у затінку машинного відділення. Скенлен та Мак-Мердо вилізли на насип шлаку, з якого видно було все, що діялось на майданчику. Вони побачили, як бородатий інженер, шотландець на прізвище Менсіс, вийшов з машинного відділення й знову свиснув у сюрчок,- починали спускати кліті.

Тієї самої миті до майданчика підійшов директор - високий, худорлявий молодик із чисто поголеним, серйозним обличчям. Очі його зупинилися на людях, що мовчки, нерухомо з’юрмились біля машинного відділення. Вони низько насунули свої капелюхи на очі й підняли коміри, щоб приховати обличчя. На якусь хвилину директорові здалося, що на його серце кладе свою холодну руку смерть. Проте він одразу прогнав цю думку й тепер пам’ятав лише про свій обов’язок - дізнатися, що то за непрохані чужинці.

- Хто ви такі? - спитав він, підходячи до них.- Чого ви тут зібралися?

Замість відповіді молодий Ендрюс ступив уперед і вистрелив директорові в живіт. Сотня шахтарів, що чекала спуску, безпорадно завмерла, ніби паралізована. Директор затулив обома руками рану й подався геть, аж тут вистрелив інший убивця; директор упав, хапаючись пальцями за насип. Побачивши це, шотландець Менсіс люто загарчав і накинувся на вбивць із залізним гайковим ключем у руці; в нього теж двічі вистрелили, й він упав до їхніх ніг.

Кілька шахтарів рушило вперед, залунали гнівні голоси, проте двоє приїжджих знову вистрелили з револьверів, кулі просвистіли над головами робітників, і вони швидко відступили - дехто з них чимдуж побіг додому, до своїх верміських осель.

Коли частина шахтарів утекла, а решта повернулися до роботи, банда вбивць зникла в ранковому тумані. Свідки ледве встигли опам’ятатись, як усе було скінчено, й навряд чи хтось із них зумів би розпізнати людей, які щойно, на очах цілого натовпу, скоїли подвійне вбивство.

Скенлен та Мак-Мердо вирушили додому; Скенлен принишк - він уперше на власні очі бачив «чисту роботу», і вона здалася йому менш веселою, ніж він сподівався. Жахливий крик дружини застреленого директора переслідував його аж до міста. Мак-Мердо теж ішов мовчки, замислившись, проте не виявляв співчуття до страждань свого товариша.

- Все як на війні,- повторював він.- Що це, як не війна між нами й ними? І ми захищаємось, як тільки можемо.

Того вечора в будинку спілки ложа святкувала нову перемогу - і не лише вбивство директора та інженера шахти на Воронячому горбі, яке поставило спілку Чистіїв поряд з іншими товариствами шантажистів та вбивць в окрузі, а й гучну славу, яку ложа здобула тепер на всю долину.

Пославши своїх «гарних хлопців» до Верміси, окружний делегат дістав натомість допомогу трьох членів верміської спілки; їх таємно відібрали й відрядили на вбивство Вільяма Гейлса зі Стейк-Рояла, одного з найвідоміших власників шахт у Джилмертонських горах,- людини, що не мала, здавалося, жодного ворога в світі; з будь-якого погляду він був зразковим господарем. Він відзначався неабияким завзяттям до роботи й без жалю виганяв п’яниць та ледацюг - навіть тих, що належали до всемогутнього товариства Чистіїв. Не похитнуло його рішень і попередження у вигляді підвішеної перед дверима труни, адже він вважав, що живе у вільній, освіченій державі, яка не допустить його загибелі.

Проте помста не забарилася. Вже на наступних зборах Тед Болдвін, що тепер уже сидів біля майстра, ходив героєм. Його розчервоніле обличчя та вогняні, рожеві очі свідчили про безсоння й похмілля. Він із двома братами провів минулу ніч у горах. Негода зовсім зморила їх, але не буває таких героїв, які повертаються додому без надії, що їх не зігріє тепло привітань товаришів.

Вони знову й знову переказували свою пригоду; розповідь переривалася радісними вигуками та сміхом. Вони чатували на Гейлса саме тоді, коли він уночі повертався додому; їхня засідка була на вершині пагорба, де мав проходити його кінь. Ніч була холодна, й він так закутався, що навіть не зміг намацати револьвер. Вони скинули його з коня й кілька разів вистрелили. Він почав благати рятунку. Слухаючи розповідь про його волання, ложа тішилась.

- Ану-бо, послухаймо ще, як він репетував! - гукали товариші.

Ніхто з них і не