Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

Що це був за поділ! Сварилися за кожну мірку зерна, за кожну курку, стілець. Лише не за землю, яку вирішили дозволити заорювати на весну тому, хто здужає, – "явочним порядком". Крім пайки управителя, який, на моє велике здивування, приймав участь у поділі, формулюючи це своє право тим, що він саме той, хто власними руками обробляв землю, бо пана не було ніколи, а він лише мав зиски, що він, управитель, своїм потом кропив цю землю та вона більш його власність, як когось небудь іншого.

Окремо при цьому змагалася панночка, яка так верещала та так багато балакала, що я бачив, як у селян просто мутніли очі, забивались памороки і як вони робили дурницю за дурницею.

Ніякі докази, ні мої, ні гайдамацькі, що такий поділ некорисний для села, до нічого не доводили, бо це була психоза поділу – майже грабунку, який очевидячки був селу прищеплений чи не самим паном управителем і його донькою.

Прикінці пан управитель мав сміливість нахабно зажадати від мене підтвердження полковою печаткою факту поділу і того акту, який він мав про поділ списати.

Ми проходили низку сел, де панувала ця біда поділу. Бачили порожні панські будинки, мягкі меблі в хатах і дзеркала в клунях, расовий товар у вузьких брудних стайнях селян, розкішні коні, що зашолоділи від недогляду. Майже скрізь і завжди ініціяторами цих поділів були або управителі, або панська челядь, або ж "інструктори" з-поміж розагітованого селянства.

Третім типом сіл були ті, де панські маєтки просто пограбували та знищили. Треба зазначити, що такі села найчастійше можна було зустрінути при залізницях та тих великих шляхах, якими пересувалися групи дезертирів з армії. Ці дезертири були часто головними організаторами та виконавцями грабунків.

Знову таки довелося бачити місце такого грабунку в містечку Фастовець.

Із штабу Запоріжського Загону прийшло повідомлення, що, мовляв, у це містечко прийшов якийсь відділ, який є нібито відділом армії Муравйова, надісланий навперейми загону. Наказувало воно перевірити ці відомості, та коли це правда, задержати цей наступ, аж поки не мине небезпека відрізання загону від Житомиру.

Перевіряти відомости пішов я сам із стежою. Вияснилось, що дійсно був у Фастівці якийсь відділ із зброєю, але уже пішов. Цей російський відділ почав свою діяльність з того, що розбив "монопольку" (державна горілочна крамниця), а потім пішов до панського маєтку і розібрав з нього цінні річи та посудину, які почав продавати Жидам у Фастівці. Панський маєток селяни не охороняли, навпаки: в ньому залишилася стара адміністрація та управитель, який був безсилий протидіяти погромові. Селяни, які ранійше збіглись, заховувались пасивно, але салдатня почала роздавати награбовані річи спершу жінкам, а потім почали брати вже і чоловіки. Нарешті салдати заявили, що вони спалять панське гніздо, щоби його не можна було відбудувати. Ось тоді-то почалася оргія. Під психозою прилюдного грабунку, під впливом горілки, люди втратили розум і почали тягнути з маєтку, що попало, сварилися та "ділили". Втілилась формула "грабуй награбоване", яку вживали агітатори.

Не маючи змоги поділити нормально худоби, різали її та ділили вже в мертвому виді.

Нарешті салдатня підпалила будинок.

Ми наспіли на сам кінець, коли відділ цей вже відійшов, будинок горів, а скрівавлені як м'ясники люди розтаскували по хатах ще теплі куски породистих биків, коров, свиней. Багато було п'яних не тільки алькоголем, а психозою того, що творилося.

Між селянами вже лунали голоси, що треба відібрати від Жидів усе те, що вони купили у вояків, бо це їм не належиться, бо вони "не обробляють землі своїми руками", та що панське майно має перейти "во власть народу без викупу", а вони, мовляв, "купили", значить не мають до цього права.

Так розумів чисті соціялістичні гасла, кинені між несвідомих, темних, затурканий царатом народ. Але все ж цікаво, що найголосніше кричали люди, яких одяг зраджував певну заможність.

Все це йшло на тлі пожежі, одурманюючого запаху розлитого спірту та крівавих калюж від худоби, порізаної та діленої серед вулиць.

Проскакували вогники можливого насильства однієї частини людей над другою. Викрики: "кровопійці, Христа продали" – знайомі гасла російських чорносотенних організацій, химерно перемішувались з крайніми гаслами соціальної боротьби, що недавно з'явились між масами.

Ледви вдалося при помочі авторитету Центральної Ради і, головне, виглядові озброєних верхівців утихомирити лютуючі мітінґи. Але що було робити далі? Треба ж було вертатись до своїх відділів і рушити до Житомира. На щастя, прискакав якийсь панок, який мені доповів, що він викликав допомогу від Червоної Гвардії з Фастова, яка за хвилину буде тут, та, представившись мені як комісар правительства Совітів, просив вдержатись, заки прийде "допомога".

Створилося комічне становище. Але порядок порядком, а селяне були українські – наші, тому "вдержався" я, не відкриваючи свого інкоґніта, аж заки переконав селян розійтися та не накликати репресій, та заки не надійшла таки досить поважна, значно сильніша за мій відділ "допомога", від якої я чкурнув, діставши наздогін кілька безладніх стрілів.

Більше таких фактів розгрому панських маєтків мені не довелося бачити, але з оповідань у тих селах, де ці маєтки були знищені, все виходила картина досить подібна до попередніх. То сольдатеска починала погром, а село приєднувалося, або відбивало від погромщиків награбовані річи і в заверюсі боротьби запалився будинок, то знову залишений на хуторі пан чи управитель не підчинився наказам влади та пробував ставити збройний опір, а при його зломленні доходило до пожежі та грабунку, то салдати бандитського типу, вернувшись із фронту, здеморалізовані війною, починали на власну руку грабунок, "грабуючи награбоване", а за ними пішло й село, або ж навіть решта "статечних" селян починала відбивати награбоване, бажаючи перевести, як самі казали, "організовану соціялізацію", але вкінці були переможені бандитами, або економія згоріла з рук розлючених бандитів.

Трудно було когось у цій біді обвинувачувати, зокрема ж село, в якому не було ніякого, головно під час революції необхідного, твердого керовництва, досвідченого, а рівночасно відданого інтересам села.

Яскравим прикладом значіння такого керовництва було село Білопілля,