Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький

діячів. Мав при собі «Кобзаря» Шевченка, якого купив чи роздобув десь у Львові. Перед його відходом до етапу ми дали йому свою адресу польової пошти для дальшого зв'язку. За пару місяців надійшов від Шабали сердечний лист із табору полонених в Кніттельфельді в Стирії, після чого між нами продовжувалась переписка довший час. Основні уступи одного із захованих ще в оригіналі листів Дмитра Шабали до УСС Степана Ріпецького, писаних на фронт у Карпатах – подаємо як цікавий документ того часу:[73]

«Шановний друже!

Кніттенфельд, 8. декабря.

Звідси, з полону пишу я вам другого листа… В тім листі я вас прохав, щоб ви, коли маються в вас або в ваших товаришів ни потрібні вам книжки, або хоч старі числа часописів переслали нам для читання, за що ми будемо дужи вдячні. А то тут страшенно нудно сидіти склавши руки і чекати на їжу. Та і взагалі се міні найзручніший мент набіратись свідомости, котрої маю не много, і з котрою можи я бувби більш корисний рідному працюючому людові. Крім мене тут читачів знайдеться досить. Раніш я мріяв передплатити газету, і навіть в листі до вас я запитував: скільки буди коштувать передплата на місяць? і прохав також переслати її адресу. Тепер же ни маю за що передплатити, позаяк спершу їжі ми одержували за мало то приходилось докуповувати хліба; таким чином я витратив гроші на котрі мріяв передплатити газету.

Тут є багато українців полонених з російської України свідомих, із них суть вчителі народні і взагалі люди інтелігентних посад. З деякими міні часто приходиця говорити з приводу того, під чією владою нам українцям краще і легше здобути волю і самостійність. Я їм довожу, що краще під Австрією позаяк ми тут позбулись би денаціоналізації, котра так стоїть упорно на нашім шляху до культурного розвитку і призавзято піддержуєця кацапським ярмом. Вониж доводять міні ні на чому ни стоячи твердо, що краще під Росією добитись собі прав, припускають навіть і революційний переворот в Росії, забуваючи зовсім про шибениці і про те, що всякій, хто здумує прилюдно забалакати про волю, той рискує життям, а хоч принаймні загрожує йому заслання, каторга, а найменше так се декілька років вязниці, (я не кажу, що в Росії революція неможлива, вона можлива, але з многими жертвами, і не їхні інтелігентні плечі винесуть ввесь тягар її, а плечі працюючих фізично пролетарів, за допомогою з розумового боку людей інтелігентних, котрі ввесь час працювали над зрганізовавням робітництва). Вони мене доводять до обурения: бояться й думками розлучитись з тією нацією, котра ни хочи вважати нас нацією, а наш національний рух сміє взивати затією «кучки мазепинців». Та не тільки так на нас дивляться ріжні московські ліберали, а й робітництво їхнє, чи краще сказати московські с. демократичні робочі партії не припускають нам права на самостійність і національно-територіяльну автономію (через що в останні часи загострились відносини наших і їхніх робочих організацій).

Нидавно знайшов тут лікаря українця з Галичини і маю маленьку надію діставати в його українські газети… маю надію познайомитись ще тут з Галичанськими Українцями.

З пошаною – Дмитро».

Українські Січові Стрільці шукали таких Шабалів та бажали, щоб їх було більше, бо в них бачили майбутнє України. Але, на жаль, подібних йому було небагато. І це також журило і непокоїло Стрільців.

А з другого боку були аналогічні факти по російській стороні фронту, де свідомі національно вояки і старшини, українці, також дуже болюче переживали цю трагедію взаємного вбивання синів одного народу. Вони ощаджували становища на фронті обсаджені УСС-ами, спрямовуючи вогонь своїх артилерійських батерій на інші відтинки фронту, як це робив старшина російської артилерії Щербаківський.

З великою повагою та достоїнством говорить про цю трагедію українського народу в своїх спогадах, б. поручник російської армії, українець, Іван Кожушко, що командував двома ротами 450 Зміївського піхотного полку в боях за Лисоню проти Легіону УСС в перших днях вересня 1916 р. Одночасно він розуміє національно-визвольну ролю УСС, та з великою пошаною ставиться до їх бойових чинів. На основі найдених на фронті документів йому було відомо, що УСС «б'ються з москалями за волю України». Свій обширний та цікавий спогад він закінчує окликом: «Українським Січовим Стрільцям – слава!»[74]

Коли Українські Січові Стрільці виступили в імені і в інтересі українського народу до збройної боротьби проти російського царату, щоб розбити цю зненавиджену всіми свідомими українцями тюрму та здобути нашому народові волю, – то ні їх ідей, ні їх збройної боротьби, ні мети цієї боротьби не обезцінює факт, що в мундурах армії російської імперії по другому боці фронту були примушені боротись українці.

Це сумне та трагічне явище взаємного братовбивства прибрало пізніше впродовж наших визвольних змагань – на превеликий жаль – ще більш драматичні форми, коли українській армії довелось в 1919 р. боротись з тими, із українців сформованими полками і дивізіями, які збаламучені комуністами, добровільно станули по стороні московських загарбників до збройної боротьби проти Української Народної Республіки.

Цю трагедію переживали всі нації, що були поділені між двом, а і більше державами й боролись за своє визволення, та на превеликий жаль мабуть будуть ще і в майбутньому її переживати.

Боротьба за існування

В другій половині січня 1915 року повернулось воєнне щастя на