Рахул Санкрітьян - В забутій країні, Рахул Санкрітьян

би вояки й не повірили словам Псаро, залишається ще жорстокий і безстрашний Нохрі. Тепер, коли він уже зняв повстання, то не може відступити, бо невдача означає для нього смерть.

Нохрі міг кожної хвилини розпочати штурм палацу, тому Серісіс скликала військову раду.

Я сказав цариці, що маю порадитися з богами, і пройшов у храм, де залишив своїх товаришів. Я не зразу розшукав їх, бо вони перейшли в підвал храму і там, скинувши маски, пригощались фруктами й овочами, принесеними до храму в пожертву богам. Було там і єгипетське виноградне вино, але мої друзі не пили його.

— Ну як, Тутмосе, мабуть, зголодніли? Прийміть від нас дари божі.

Такими словами зустрів мене Чан.

— Не відмовлюсь: для того, щоб служити богам, потрібна не тільки душа, а й тіло, — відповів я, сідаючи коло них.

Ми добре попоїли, і я повернувся до цариці, а друзям порадив відпочити. Серісіс саме говорила з Яхмосом і Бакні. Верховний жрець розказав їй з моїх слів, що армія Нохрі йшла другим берегом ріки до храму бога Ра.

— Сталося так, як я думала, — сказала цариця. — Нохрі хоче пограбувати храм. Він усе життя мріяв про Серафісову скарбницю.

— Але це ж нечуване блюзнірство! — обурився Бакні.

— Для такої людини, як Нохрі, немає нічого святого, — сказала цариця.

— Подумайте тільки, Тутмосе, він забере всі скарби!

Не знаю, чому Серісіс звернулася саме до мене — навряд чи вона вже дізналась, що ми кілька годин тому розкрили таємницю.

— Він не зможе ввійти до гробниці: коли б навіть усі жителі Мітні-Хапі хотіли вдертися туди, у них не вистачило б сили. Але зараз у храмі Ра не залишилось жодного жерця, — сказав я.

— Жодного! — з жахом повторила цариця.

І я розказав їй усе, що бачив у храмі.

— Їх побито. Побито по-звірячому, і зробили це Нохрі та Псаро.

— Яка підлість! Яке блюзнірство! Боги не подарують такого гріха!

Яхмос спитав мене:

— Невже Нохрі намагався заволодіти скарбницею?

— Так. Але не заволодів. Боги не дали, йому та його спільникам довелося тікати.

— Боги! Боги! — повторив Яхмос таким тоном, що мені здалося, ніби він не зрозумів, про кого йдеться.

— Гор, Тот і Анубіс, — додав я.

— І Нохрі насмілився битися з ними? — здивувався Яхмос.

— Так, насмілився!

— О, значить, він не побоїться штурмувати палац, хоч би й знав, що його захищатимуть самі боги, — сказала цариця. — Але, перш ніж напасти на палац, він схоче прибрати до рук Серафісові скарби: адже він добре знає, що за золото й коштовності зможе купити всю армію. — В гарних очах Серісіс заблищали сльози. — Зрадники! Всюди зрада! — сумно мовила вона.

Начальник охоронців цариці Бакні у відповідь на її слова вийняв меч із піхов і став перед нею на коліна:

— Ні, моя царице, не всі зрадили вас. З вами ваші охоронці, і вони завжди будуть вам віддані.

Серісіс простягла руку, щоб підвести Бакні, і, подякувавши, сказала, що завжди вірила йому.

Бакні був дужий чоловік і хоробрий воїн. Я й досі пам’ятаю його блискучий обладунок, овгу чорну бороду і міцні мускулясті руки.

Порадившись, ми наважились на одне діло — його запропонував Бакні. Коли я розказав про наш намір Чанові й Дхірендрі, вони теж погодились на такий план.

Бакні не хотів сидіти, склавши руки, в палаці й чекати, поки Нохрі нападе на нього. Він вважав, що воїн не повинен тільки відбивати напад, не наступаючи сам. І хоч у Нохрі було вшестеро більше людей, ніж у Бакні, однак відважний начальник особистої гвардії вирішив сам виступити проти нього. За годину до схід сонця він зібрав своїх солдатів на широкому майдані перед царським палацом, щоб іти з ними на Нохрі. Охороняти палац залишено було тільки невеликий загін. А Нохрі на цей час уже зайняв храм бога сонця Ра, марно сподіваючись пограбувати скарбницю.

Я попросив товаришів надіти маски, взяти з собою револьвери та якнайбільше патронів і вийти з храму.

І досі до найменших подробиць пам’ятаю все, що сталося того раннього ранку.

Сама цариця вийшла до солдатів, щоб сказати їм кілька напутніх слів.

Місяць уже спускався до обрію, але зірки ще не погасли. Безмовні лави завмерлих на місці солдатів було добре видно. Я ніколи не бачив стільки високих і дужих лицарів. Жодному з них я не дістав би головою до плеча. Коли б вони простягнули вперед руки, то, мабуть, я вільно пройшов би під ними, не зачепивши їх, хоч я маю сто шістдесят сантиметрів зросту.

Цариця говорила схвильовано, натхненно. Коли вона закінчила, повітря розітнув гучний войовничий поклик. Солдати високо піднесли свої списи, показуючи цим, що готові йти на бій.

І тоді у передсвітанковій імлі я побачив три постаті. Вони спускалися сходами до майдану. Для мене то були люди, але для всіх присутніх — боги, що творили в стародавньому Єгипті чудеса.

— Будьте мужні, брати! — пролунав голос Бакні. — Я веду вас до храму бога сонця Ра, над яким полководець Нохрі підніс прапор заколоту. Дивіться: боги Нільської долини, що створили світ і смертних, прийшли сьогодні в Мітні-Хапі! Женіть від себе страх! Ми переможемо! Хто зможе опиратися Тоту, Анубісу і великому Гору? Хто знайде в собі силу боротися проти богів?

Солдати з войовничим покликом вийшли з брами палацу і попрямували вниз до річки. Біля берега стояло багато човнів, в них легко помістились усі воїни. Бакні звелів не розмовляти в дорозі і гребти тихо.

Дужі раби сіли на весла, і наша флотилія рушила вниз за течією, на південь. За двадцять хвилин ми були вже біля підніжжя гори, на якій височів храм бога Ра.

Я сидів в одному човні з