Ігор Маркович Росоховатський - Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський

— Наважуся ще раз нагадати, людино-лікарю, що я зі Знаком якості й добре пам’ятаю усе, чому мене навчали. “Головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку…”

— Гаразд, гаразд, — здався я, — показуй свого робота.

На вулиці ЛВЖ-17б став на коліна, розчинив кабіну на своїй спині і з вишуканою чемністю запропонував мені сідати. Як тільки я відкинувся на м’які подушки, він піднявся у повітря.

Через півгодини ми приземлилися на великій огородженій ділянці, де кілька роботів, зігнувшись, щось розглядали. Вони тупцювали на одному місці, і земля вгиналася від їхніх могутніх ніг.

— Що ви тут робите? — запитав я.

— Не даємо йому втекти, людино-лікарю! — гукнули вони так дружно, що мої барабанні перетинки ледь витримали.

— Ану, розступіться!

Вони неохоче розійшлися, і я уздрів на клаптику зеленої трави… яскраво-жовте курча.

Я змахнув руками, готовий вибухнути сміхом, і ЛВЖ-176 докірливо подивився на мене.

— Так я ж казав, що це може бути жива істота типу птаха, — промовив я.

ЛВЖ-17б багатозначно підняв клешню:

— Насмілюся заперечити, людино-лікарю. Він тільки схожий на живу істоту — не більше, ніж деякі з нас на людей. Адже головна відміна живих істот од роботів полягає в тому, що всі вони, без винятку…

— Це так, — урвав я його. — Але ж курча також народжене…

— Заради істини, вибачте, людино-лікарю. Проте його не народжено, а синтезовано на фабриці “Сільська новина” в апараті, що зветься “інкубатор”. Його туди привезли в білій круглій упаковці…

— Скільки можна повторювати: не синтезований, а народжений.

— Народжений на фабриці? — у запитанні робота прозвучала недовіра, мені здалося навіть, що він іронізує.

— Так, на птахофабриці! Народжений з яйця!

— А звідкіля ж взялося оте яйце?

— Як це звідкіля? З… Від…

Я осікся і замовк. Сам же неодноразово їв яйця. Вони лежали рівними рядками в коробках, які приносила дружина з гастроному. А в гастроном їх привозили зі складу, на склад — з птахофабрики. Звідти ж одержували й курчат. На птахофабриці курчат синтезували… тьху, всячина, одержували з яєць, котрі надходили туди в коробках, в яких також… Та що там казати, коли про це знають усі. Та ніхто з нас ніколи не бачив і не чув, щоб яйця одержували не з птахофабрики, а курчат — не з інкубатора. В дитинстві, пам’ятаю, наш клас водили туди на екскурсію. Я своїми очима бачив інкубатор: численні термошафи, в яких через певні проміжки часу з’являлися симпатичні жовті курчата. їх одержували ТІЛЬКИ В ТАКИЙ СПОСІБ. Ніхто не знає іншого. Отже… Думка кружляла по колу. Голова починала боліти. Отже, повтори ще раз: курчата виходять з яєць, які одержують на птахофабриці, з котрих в лакованих металевих шафах одержують курчат… Одержують? Тепер я зрозумів свою помилку. Вона криється саме в цьому нечіткому слові ОДЕРЖУЮТЬ. Та як пояснити це роботу, який звик до чітких формулювань? Як уникнути подібних помилок у майбутньому? Змінити щось у підручнику, уже засвоєному роботами? Але ж тоді у них виникне недовір’я до підручника. А цього допустити ніяк не можна. Я сам був у числі його авторів… Ні, нехай вже краще курча вважається роботом!..

Падає зірка — вмерла людина,

Вмирає людина — гасне зірка.

(Східне прислів’я.)

Дощ стукав у шибку немічними старечими пальцями. Стукав одноманітно й настирливо. Здавалося, що він проникає у затишну кімнату й поступово заповнює її вогкістю й холодом. Вже й одяг на мені немовби став слизький. Інколи дощ перебивали пориви вітру, що забирали останні крихти тепла, затишку і зручності.

Чи ж маю я право бути байдужим до всього цього неподобства? Адже це не примхи погоди. І я один знаю, в чому справа, хто винуватий. Тиха злість поволі накопичувалася в мені.

Та ось знову, як це траплялося щодня протягом кількох тижнів, дощ раптово вщух, вітер стих, і липневе сонце сяйнуло крізь промиту, мов скельця окулярів, синяву. Я глянув на термометр. Ртутний стовпчик встиг злетіти з восьми до сорока п’яти градусів… Задуха… Нічим дихати… Піт заливає очі.

З вулиці доноситься звук автомобільної сирени. Я виглядаю у вікно. Одразу три “швидких допомоги” в’їжджають у наш двір. Розбіглися дітлахи. Щойно вони, на заздрість старшим, обливали одне одного з шланга, залишеного двірником, весело бавилися.

Крижаний порив вітру шарпонув віконницю так, що задзвеніли шибки. Нараз стемніло. З вулиці долинули злякані голоси, тупіт ніг. Вітер погнав навкіс великі сніжинки, встеляючи ними густу зелену траву й квіти на клумбах.

Моє терпіння лопнуло, мов міцно натягнутий канат. Роздратовано човгаючи домашніми капцями, я вийшов у передпокій, натягнув плаща.

На сходах зустрівся з сусідом.

— Доведеться відкласти пікнік! — сповістив він, начебто це могло мене цікавити.

— Та що там пікнік! — почувся жіночий голос з нижнього поверху. — Діти застуджуються. То спека, то холод. Такого ще не бувало за моєї пам’яті. Прямо тобі кінець світу, та й годі!

“Нічого, зараз кінець перейде в початок”, — із злістю подумав я, уявляючи його торжествуюче обличчя, його голос, коли він запитає: “Значить, визнаєте, що я мав рацію?”

Коли я вийшов на подвір’я, сніг уже зійшов. Тільки паруючі калюжі на асфальті свідчили, що то не було галюцинацією, містикою.

Двірник Аркадій Юрійович скрушно розмахував руками, доводячи кожному зустрічному, що прибирати двір за таких умов неможливо. Побачивши мене, він зрадів ще одному співрозмовнику:

— Ось