Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

class="book">Мого татуся зовуть Олександр Степапович, а мама його Сашком зове. Я теж звав його Сашком, поки малим був, а тепер соромлюсь.

— А що робить, — відповідаю, — танки по танкодрому ганяє— не знаєш таткової роботи?

Мама зітхнула, поховала оті колючі, невиразного кольору квіти, помовчала трохи і сказала:

— Ганяє, Даньку. А мабуть, і йому хотілось би в степу отак погуляти та рибку половити.

З далекого берега долетів до нас голос. Ми з мамою відразу побачили — нам сигналять брилем. Кличуть, значить. Я знав — кличуть нас недарма. І я, не ждучи мами, зірвався на ноги і кулею полетів до моря. З-під моїх ніг розбігалися в сторони товстун и-ховрахи.

Коли я прибіг на кручу, то побачив, що біля «казана» метушилися рибалки. Дідусь щось кричав, одна моторна вже підходила до «казана». Придивившись, я побачив, що «казан» закритий. Я знав від дідуся, що закривають вихід з «казана», підіймаючи опущену на морське дно сітку, тільки тоді, коли гуди зайшла риба. Але самої риби я не бачив.

Мало не розбившись на крутому кам'яному спуску, я збіг до моря. Хвилі ніжно плюскотілись об камінь, шипіли, пінились.

— Дідусю, що трапилось?

Дідусь заклопотаний, суворий, але, бачу, радісно схвильований, бо очі його блищать і сміються.

— Нічого особливого, онуче. Дивись пильніше, то й побачиш. Моторки підійшли до «казана», виключили мотори, рибалки

перехилились через борти, почали вибирати наверх густу, мокру сітку. Я стояв над самою водою і пильно дивився в глибину. Мені здавалося, що вода в глибині весь час міняється, то світлішає, то темніє, немовби кудись тоне.

Заклопотані рибалки поспішно підіймали сіті, а ознак того, що в «казані» була риба, — ніяких. І я, розчарований, вже хотів відійти від берега. Так вона й зайде, та дурна риба! Привиділось, мабуть, згори комусь. Але враз на воді скинулась рибина. Вона майнула срібним боком, як блискавка. І тепер я вже пі в чому не сумнівався. Мені захотілося обняти свого дідуся, розцілувати за те, що він в мене такий мудрий.

Тепер я бачив, що в нашому «казані» кишіло рибою. І не дрібненькою кількою, а великою, справжньою рибою. Вона крутилась у велетенському морському коші, видно, шукала виходу і, не знаходячи його, в розпачі, то кидалась в морську глибину, то спливала до самої поверхні. Здавалося, щось велетенське, сердите і небезпечне потрапило в паші тенета.

Рибалки, час від часу погукуючи один на одного, щосили тягли вверх мокрі сіті. Дідусь все подавав їм команди.

Підійшла мама, разом зі мною зачудовано дивилась на роботу рибалок.

І ось вибирати сітку далі стало неможливо. В коші було стільки риби, що вона тягла сітку на дно. Риба вже не ходила, вона просто стріпувалась, здіймаючи густі бульбашки і кипіння. Тоді рибалки взяли до рук великі черпаки, виплетені з сітки, і почали швидко вичерпувати з води рибу. Кожного разу в черпак потрапляло майже доверху срібнобокої риби. Вона, жива і налякана, пручалась, вигинаючись в повітрі, летіла на дно рибальських суден.

Це була ставрида. Одна в одну, зеленоспинна, срібнобока, ротата. Дивилась на море сердито виряченими очима і плигала-плигала.

Коли один з баркасів наблизився до берега, я, не задумуючись вплигнув і собі, схопив вільного черпака і почав вичерпувати з киплячої води рибу. Мені почала допомагати мама. Швидко ми вибрали всю рибу, навантаживши аж три баркаси.

Після того, як сітку знову опустили на морське дно, дідусь наказав:

— Ану, Оксано, набирай риби на юшку. А решту — на базу.

Мама почала готувати юшку, баркаси з рибою відійшли в море, а ми з дідусем подалися на кручу, в рибальське «гніздо», видивлятися, чи не з'явиться, бува, повий косяк риби?

ТІНЬ ВІД ХМАРИНКИ

Ви бачили, як морем іде табун риби? Не бачили? А я бачив.

Того дня вже жодна рибина не зайшла до нашого ставника. Як я не приглядався до моря — воно міняло кольори, але риби не посилало. Воно ставало то синішим, то світлішим, зелені смуги то звужувались, то ширшали вдалині, то з'являлися ледь помітні білі гребінці, то зникали, море то зливалось з небом на обрії, то віддалялось від неба тонкою голубою смужкою.

Ми сиділи в рибальському «гнізді», і дідусь мене повчав:

— Коли косяк риби йтиме з моря, то обов'язково наштовхнеться на оцей кам'яний виступ. Почне обминати його і потрапить у казан.

— А як ми побачимо?

— Побачимо. Аби тільки риба пішла.

— Хіба ж видно в глибині?

— Побачиш.

Дідусь загадково посміхався, а сам не зводив очей з моря. Але час ішов, мама встигла зварити юшку й принести нам на гору, минув обід і полудень, а риба не з'являлась. Сонце схилилось до заходу, запалило золотою загравою море, з степу потягло вітерцем, з моря дихнуло пахощами водоростей. На горизонті з'явився білосніжний велетенський корабель. Він, здавалось, застиг на одному місці, але я все ж помітив, що він усе збільшується, а манюсінькі чорні мачинки на боках перетворюються в круглі віконця.

Дідусь розговорився. Він розповідав про море. Про те, яке воно ніжне, яке ласкаве. Як воно вміє приголубити людину, нагодувати і заколисати на своїх хвилях. Але не завжди воно ласкаве. Воно буває і сердите та неприступне, безжальне й скупе. Тоді не виривайся по-дурному в морський простір. Море нічого не дасть, а забрати може й останнє, те, що в людини найдорожче і без чого людина вже не людина.

— Море, як і життя, — розмірковував, ніби сам з собою, дідусь, попихкуючи люлькою і не зводячи очей з моря, — воно різними боками повертається до людини. Гляди ось — живемо тихо, спокійно, небо