Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

двічі, не може називатись у цьому світі істотою розумною. А я, попри все, розума бажав утримати. І саме те в моїй історії й було, здається, найбільшою глупотою.
19

Домовилися з Ірою зустрітися через два дні на тій-таки залізничній платформі; і коли вийшов зі школи, мене навідала дуже проста думка: а навіщо мені все те потрібно? Адже, як показав досвід: що більше вглиблююсь у розгадку оцього житейського кросворда, то більше заплутуюся в його мережах, він починає мене по-своєму засмоктувати, як болото чи пісок, зрештою, не далеко й пропасти. Тож чи не ліпше мені не відчуватися мухою, простягти руку й прорвати плетиво, а тоді й повернутись у звичний плин життя, навіки забувши про ці гризоти? Багато для цього не треба, не прийти на умовлену зустріч. Іра, як помітив, горда і навряд чи виявить ініціативу, чекатиме моєї, а що, коли я візьму й пошлю все це до бісової матері, яка, можливо, і є тим павуком, що плете оцю сітку. Тоді все заспокоїться: я, господиня, Іра, юний єзуїт, Ірина Володимирівна, Íрині батьки щодо мене, хоча, здається, останні не підозрюють про моє існування, принаймні Іриному батькові, отому Карлу Канішевському, не треба буде гнатися за мною із звіриним ревом та стільцем у руці. Одне слово, море ввійде в береги, коса в Азовському морі знову оголиться і я не матиму потреби вивідувати чи розгадувати, коли і з ким Іра сходилася і з ким згубила невинність, а історія її матері уже й так закінчилася — один із її дійовців, мій батько, відійшов зі світу. Відтак і хмари з неба зчистяться, високість засвітиться весняним блаватом і сонцю не треба буде розбивати їхньої густої й темної заслони. І все стане зрозуміло, робитиму якесь діло, цікаве та любе мені, і житиму гармонійно й без збурень, тобто вирвуся із цього щільного жіночого оточення: матері, господині, Іри, учительок, учениць, Іриної матері, а хіба це не є щастям? Мені не треба буде вивідувати, чи справді непорядно вчинила Іра з учителем фізкультури в їхній школі, та й хто він такий, отой фізкультурник? Не знав його досі та й знати не бажаю.

Отак раціоналістично думав собі я, але ноги чомусь не слухалися, тобто не бажали зупинятися, а йшли і йшли і то в певному скерунку — до залізничної станції. Тоді я трохи поступився собі й придумав іншу гру: дай Боже, подумав, щоб Іра сьогодні не приїхала. Тоді б усе вирішилося навіть не з моєї ініціативи, мені досить було б улягти долі й не більше. Не приїхати Іра підстави мала, про це говорив немало, поки ж мені залишалося одне: не думати про неї й не шукати її, бо й справді, від усього того й утомлюватися починав. Цією думкою й досяг компроміса між бажаним і небажаним; іти на побачення чи не йти. Те, що приділяв таку посилено велику увагу якомусь адюльтерові, ніби це світова проблема, не дивувало, бо то лише другий випадок чогось схожого в моєму житті. Окрім того, стосунки чоловіка до жінки — це таки світова проблема, бо є коренем цивілізації, а фізично — запорукою невмирущості людського племені, але мій випадок у цій системі, здається, був патологічний, адже його можна прирівняти не до звичайного солодкого поєднання осіб супротилежної статі, що і є любов’ю, з конечною метою — утворення родини, а до хвороби, ще й у непростому варіанті, адже господиня виразно й недвозначно прорекла, що з Ірою не одружуся ніколи, а збоку, як сказала, видніше. Які мала підстави таке сказати? Очевидячки тільки метафізичні, покладені не так на досвіді, як на відчутті чи передчутті, але чинені, знову-таки за її словом, «з висоти віку». Отже, це була думка не ззовні, а зсередини супротилежного, а може, й ворожого стану, кажучи образно, і чи не належить мені пильно до того прислýхатися? Але річ у тім, що тепер, коли знайшов компроміса, тобто переклав право вибору з двох можливостей із себе на Іру, не бажав до того прислухáтися, а вирішив дати витягти папірчика при жеребкуванні таки долі нашій — хай не ми, а вона нами кермує, а всі штучні перепони, мисленні вагання, сумніви загнати в глибину єства, де стоїть отака собі символічна корзина для сміття, і жбурнути туди оті непотрібні папери, але боронь Боже викидати їх на зовнішнього смітника: хай там полежать — може, дещо доведеться ще з тієї корзини дістати, хай і зіжмакане, розгорнути, покласти на стола, розгладити, взяти лупу, щоб побільшити написане, і пильно прочитати, десь так, як читаю стародавні тексти, твердо відаючи, як учений, закона, що в давніх паперах, які все-таки збереглися, нічого не буває зайвого, а непотрібне не раз може стати вирішально потрібне для теми іншої.

Ось із якою мисельною перепідготовкою я почав підніматися на перехідного через колії моста, майже переконаний, що Іра зробила таки відката, сьогодні не приїде і то для того, щоб змусити мене постраждати і глибше заїсти її гачка, відтак вона свою вудку смикне і я щасливо заблискочу під сонцем лускою, як будь-яка зловлена рибка.

Але тоді я ще не знав, що «бісова мати», до якої посилав усі ці ускладнення, не терпить, як кожна мереживниця, надмірно самовпевнених людей, адже останні тільки рвуть і топчуть, мов табун коней, її вишукані творива, замість у ті творива щасливо позаплутуватися. І, стоячи на мості, а отже, відчуваючи, що нутро моє мов розгойдане море (до речі, звідки це: «Море хвилюється — раз, море хвилюється — два»? Здається, з якоїсь дитячої гри), я уявляв собі бісову матір не в подобі дияволиці, як її звикли малювати на іконах, чи традиційної української чортиці, описаної в демонологічних народних оповідках, а в образі павукоподібної істоти космічного походження, з великими, як фари електрички, очима, лисою головою, круглим широким обличчям, яке ошкірюється при своїх іграх, показуючи пластинкові, як у риби-кита, зуби, з десятком мацакових, круто заламаних ніг і з круглим, як футбольний м’яч, тілом, розграфленим на шахівку, тобто це була ніби шахова дошка, учинена з гуми, а відтак роздута в кулю, а з тієї дошки, як колюки, виростали шахові фігури, котрі рухалися по клітках самочинно. Так от, ота дивна істота, яка химерно привиділася мені на залізничному мості, легко зламала мою хитро