Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

великі ніжно-блакитні незабудки й безліч інших квітів, назв яких я не знав. Яскраві метелики пурхали в повітрі. Здавалося, метелики й квіти були єдиними мешканцями цих місць. Жодної стежини, жодного сліду не зустріли ми серед густої трави. Навіть птахів не було видно. Всюди панувала глибока тиша.

За годину ми підійшли до однієї з проток Кафандару. Біля горбка, порослого хирлявим колючим чагарником, вирішили розбити табір. Іван залишився господарювати, а я взяв рюкзак та молоток і подався до чорних скель, що замикали вихід з долини. Вони піднімалися прямовисною стіною за декілька кілометрів від нашої стоянки.

Вже сутеніло, коли я повернувся в табір, ледве волочучи ноги від утоми, але дуже задоволений. У вапнякових урвищах удалося розшукати фауну[75], і тепер ця клята товща, що виглядала абсолютно німою, повинна буде зайняти своє місце у стратиграфічній колонці[76]. Оглянув я і вхід до каньйону, в якому зникала річка. Тут каньйон був так само непрохідний, як і внизу.

Повечеряти довелося всухом’ятку — не було палива для багаття.

Іван запропонував по черзі вартувати вночі, але я навідріз відмовився, заліз у спальний мішок і миттю заснув.

Скільки я проспав, — не знаю. Мене розбудив страшенний гуркіт, що пролунав над самою головою. Вже наполовину вибравшись із мішка, я зміркував, що розбуджений пострілом.

Іван з карабіном у руках стояв наді мною, вдивляючись у темряву.

— Що таке? — пошепки запитав я його.

— Звір підходив.

— Який звір?

— Не знаю. Наче вовк, а може, барс.

— Кінь де?

— Тут. Я його біля самого мішка прив’язав.

У мене відлягло від серця.

— Ну гаразд. То ти що, не спав?

— Подрімав трохи: Кінь захропів — розбудив.

— І що потім?

— Дивлюся, а там щось чорне ворушиться. Ну, я й вистрілив…

— Не поцілив?

— Не знаю. Розвидниться — подивимося.

— А не чув, — побігло воно після пострілу?

— Ні…

— Лягай, спи, — сказав я, — буду вартувати. Години через дві тебе розбуджу.

— Е, який тут сон! — пробурмотів Іван. — Сон на душу не йде. Ви вже спіть: вам завтра по горах лазити. А я вдень подрімаю…

Я знову заліз у мішок і спробував заснути. Виявилося, що це не так просто. Я довго лежав, спрямувавши очі в густу чорноту неба, набиту зірками. Підсвідомо відшукував знайомі сузір’я. Лежати було незручно. Минуло досить багато часу, перш ніж я збагнув, що всі м’язи мого тіла напружені й я несвідомо вслухуюся, намагаючись уловити якийсь шерех чи рух. Стояла глибока тиша. Лише зрідка шумно зітхав кінь, та Іван перевертався з боку на бік. Зусиллям волі я спробував ослабити напругу, що охопила мене, але це кепсько вдалося.

У голову лізла всяка всячина: Шоди, що перелаювався зі старим чабаном, учорашній підйом на перевал, Клунников із його гіпотезами… Відтак я раптом пригадав розповіді звіроловів, що зустрічали в Центральній Африці сліди якихось велетенських тварин. Тубільці, які жили по околицях непрохідних африканських боліт, запевняли звіроловів, що ці сліди належать величезним страшним тваринам, схожим чи то на слона, чи то на крокодила. Якщо в цих розповідях була частка правди, значить, десь у Центральній Африці ще збереглися нащадки динозаврів юрської й крейдяної епох[77]. Чом би також не могли зберегтися десь і стародавні мавпи, ті самі дріопітеки й австралопітеки[78], які, мабуть, були предками людини і про яких ми майже нічого не знаємо? Можливо, в гіпотезі Клунникова є все-таки зерно істини?

Лише перед світанком я задрімав, але незабаром відчув, що мене трясуть за плече.

— Вставай, начальнику!

Я з подивом розплющив очі. Вже розвиднілося. Сніги у верхів’ях Кафандару золотисто блищали, освітлені вранішнім сонцем. Довгі сині тіні лежали по схилах.

Широка зелена долина, волога від роси, дихала свіжістю.

— Ну, кого підстрелив уночі? — запитав я Івана, вилазячи зі спального мішка.

— Нікого не підстрелив, і слідів не видно.

— Значить, нікого не було.

Іван буркнув щось, зробивши вигляд, що зайнятий відкриванням консервної бляшанки.

Снідали мовчки. Після сніданку, умовившись з Іваном про місце зустрічі, я відразу пішов у маршрут.

Чудовий настрій не полишав мене всю першу половину дня. Наче й не було безсонної ночі, тривог і страхів. Легко й бадьоро пройшов я кілометрів п’ятнадцять, зупиняючись час від часу, щоб оглянути виходи гірських порід і зробити записи. Опівдні, перетинаючи нескінченний вапняковий осип, я помітив на березі Кафандару дві рухомі цятки — Іван перекочовував на нове місце, ведучи в поводі коня.

Тривога повернулася несподівано. Я дістався вже до самих верхів’їв долини і знаходився в маленькому бічному сайку над Кафандарським льодовиком. Місце було винятково похмуре й дике. Вузький скелястий сай, майже розколина, розширюючись, утворював невеликий цирк, майданчик якого здавався повислим над хаотичним нагромадженням брил кафандарської морени. Чорні стіни цирку, посічені тріщинами, прямовисно здіймалися вгору, звідки нависали величезні камені. Жодного кущика зелені, лише чорні зубці, колони й карнизи, що нагадували фантастичні руїни міста гігантів. Холодом і страхом повіяло на мене з цього похмурого місця.

Швидко оглянувши доступну частину урвищ, я сів на камінь записати спостереження. Нараз мені стало моторошно. Здалося, що хтось дивиться мені в спину. Я швидко обернувся. Ні душі. Цирк був безлюдний, як і вся долина. Я продовжив запис, обернувшись обличчям у той