Павло Федорович Автомонов - Галка

пригубився до пляшки. Дудлив і про себе говорив: «Є що їсти, є що пити. І не на фронті ж, де від дерев залишаються тільки віники, коли розпочнеться наступ. Скільки там загине тих, хто йтиме на доти, дзоти, на вкопані в землю німецькі танки! А тут «лісовим котам» усе-таки легше вдавати із себе партизанів, щоб пронюхати, чи є на хуторі партійні місцеві вожді Акатов і Дуригін. Головне — впевнено поводитися. Переконати себе, що й сам ти зараз такий, який був у штабі дивізіону, у стрілецькому запасному полку, такий переконаний червоний, як отой мічман Непран, як отой радист із званням молодшого сержанта, котрий насмішив увесь взвод, назбиравши півказанка отруйних грибів.

Кротов машинально перехрестився. З часу, як він опинивсь по західний бік фронту і змінив своє прізвище Мамонько на тверде і звучне, мов бойова команда, Кротов, переконав себе, що вже вірує у бога. У цьому прикладом для нього став сам Власов-генерал, про якого писали газети, що він вірує в бога давно, бо вчився у семінарії на священнослужителя і був би ним, якби не більшовицька революція. А кому не відомо, що семінарія — це майже педінститут! Сталін теж закінчив семінарію, а розуму вистачило дати отакі бої німцям, як у Сталінграді, на Курській дузі і затягнути війну. Та нічого. Німецькі вчені, пишуть газети «Доброволец» і «За Родину», ось-ось винайдуть нову грізну зброю, що спопелить Червону Армію, і крізь фронт-пустелю війська фюрера знову підуть на Москву і докінчать більшовиків. Усіх росіян не переб'ють же! Потрібен буде місцевий правитель з руських. Ним і буде Власов-генерал, «Жукову без Власова туго, не та у більшовиків тепер стратегія!» Так говорять навіть німці.

Дістатися б поближче до генерала і подалі від партизанів і фронту…

Такі були плани в Мамонька-Кротова. Ще півроку тому він би сам не повірив, що колись маритиме школою пропагандистів, що її створив генерал Власов під Берліном. Життя… І все через отого капітана Кротова, жалюгідного ревнивця! І женися собі на здоров'я!.. Похудішала б ота Ліля, якби побула з Мамоньком…

Він облизав губи і простяг руку, щоб йому ще подали пляшку.

— Що, пане Кротов, посвітлішало на душі? — спитав Пеньковський.

— Кротов я, але зараз не пан! Теж мені невидаль — самогон! Я з оберштурмфюрером Вундерліхом пив кюммель, ром, мадярський коньяк… — похвалився Кротов.

Перед очима зринули перші вбиті — Охріменко й Овчаренко. Скільки після того вересневого дня доводилося стріляти — навіть в оту робочу силу, що не хотіла покидати рідні села і їхати на лінію оборони. Але ніхто так не запам'ятався, як оті два червонофлотці під Синявином. Краще б вони пішли разом зі своїм дружком-радистом на запрошення підполковників. Це ж зі штабу синявинської дивізії напишуть у їхній Драбівський район на Україні, що хлопці пропали безвісти. А може й: «Смертю героїв…» Охріменко ще встиг подивитися на Мамонька своїми величезними, як у бичка, з поволокою, чорними очима, у зіницях яких Мамонько побачив і своє обличчя.

Кротов заплющив очі й знову здригнувся: всього його, як і тоді, пронизують очі Охріменка. Кротов затулився рукою і прошепотів: «Згинь, маро! Невже отак будеш переслідувати? Що за невидаль, що я отак розкис! На те й війна, щоб убивати один одного!..»

Кротов повертів пальцем у лівому вусі й почув раптом далекий гуркіт моторів.

— Мабуть, німці летять на Ленінград! — сказав Пеньковський.

— От невидаль!.. Для таких польотів у них є аеродроми поблизу фронту, — відповів колишній шифрувальник, який добре знав дислокацію німецьких аеродромів, бо ж служив у частині, яка мала першою засікати в небі літаки і навіть розпізнавати їх, щоб повідомляти зенітно-артилерійські дивізіони.

— Це «Дуглас». З Ленінграда…

— Точно. Як шарахне по нашій клуні бомбами. Хі-хі… — пожартував Рябушкін.

— Цей без бомб. Транспортний, — розтолковував Кротов.

Гудіння моторів дедалі посилювалося.

— І летить невисоко, — сказав Крогов, підводячись. — Вийдемо і поглянемо, куди його чорти несуть.

— Мабуть, на Псков.

— А може, в Естонію?

Кротов з Пеньковським вийшли на луки.

На небі ще яскравіше світив місяць, геть розітерши світло зір. Він плив посеред неба, іскрив сніг. Гуркіт усе дужчав і відлунювався від лісу. «Дуглас» летів справді невисоко і ніби тримав курс на цей луг.

— Слухай, Кротов!.. Па-па-рашути! — вигукнув раптом, заїкаючись, Пеньковський.

— Бачу… — злякано відповів Кротов. — Один, другий. Сховаймося під стіну, в тінь!

Вибіг з клуні і Рябушкін. Його схопив Кротов за руку і потяг під стіну.

— Диви! Диви! Ще й ще парашутисти!.. — злякано белькотів Рябушкін.

— А чому їх скидають не на партизанські сигнали? Загін же десь поблизу. До чого їм ці луки? Ми ж їм не потрібні!.. — говорив стурбовано Кротов.

— Авжеж не ми… — аби заспокоїти себе, сказав Пеньковський. — Але всі карти нам ці парашутисти вже перетасували…

— Тікаймо, поки не пізно!..

— Пізно. Помітять…

— Помітять і приймуть за партизанів!

Літак розвернувся, несамовито гудучи моторами. Ще скинув кілька парашутів.

Потім погуркотів у напрямку Варшавської залізниці і Київського шосе.

Й знову розвернувся, але пролетів ніби осторонь. Тих парашутів вони вже не могли помітити: далеченько.

Кротов напружено думав, ніби розшифровував надто складну задачу. «Удамо із себе партизанів у разі чого…» Поки що це перше рішення у даній ситуації. І Кротов прошепотів, показавши рукою на луки:

— Ми тепер «товариші», якщо хочемо зберегти свої шкури! Ми партизани із загону Дуригіна. Чули? Були на зв'язку з партизанами 3-ї бригади, що по той бік залізниці й шосе. Зрозуміли?