Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

стані. Але це не те саме. Розумієш? Я ж покохав її таку, як вона є, здорову. А якби тоді, коли вперше побачив її, вона мала ваду, можливо, вона б мені не сподобалася… Не знаю. Звідки я можу знати? А тепер уявляти своє кохання до якоїсь іншої жінки — хворої чи здорової, тоді, як є вона, я просто не можу. Розумієш мене?

— Розумію. Відверта відповідь, — Ліля помовчала. — Шкода. Я сподівалася… Так і не знатиму цього… Буду жити далі й думати — можливо чи ні…

— Я думаю, можливо, — сказав Віктор. — Просто ти питала конкретно про мене. Я й відповів так, як є. А взагалі…

— Гаразд, не треба мене заспокоювати, — мовила вона. — Мене від народження заспокоюють та обнадіюють — уже нудить. Хочеться пожити без цього.

— Пробач. — Він зітхнув. — Я не заспокоюю, просто даю зрозуміти, що у світі все відносно. Ну, в мене, наприклад, руки й ноги на місці, не кульгаю, а толку з того — до кохання — як звідси до неба… І це вже точно й безповоротно. Жодних надій, повір. А в тебе ще — як повернеться. Принаймні безнадійної ситуації немає.

— Гмм… — Це явно її здивувало. — А чому, цікаво, ви вважаєте свою ситуацію безнадійною?

— Можу пояснити. А ти також обіцяєш, що скажеш мені правду?

— Так.

— Тоді скажи — у тебе є на згадці хто-небудь, якийсь чоловік або хлопець, відносно молодий, такий, що за віком міг би бути тобі парою і кого ти вважаєш повним непотребом? Ну, зовсім нікчемою. До якого почуваєш відразу. Про якого бридко думати.

— Ну… ну-у, припустимо… Ну, є. І що?

— А тепер скажи — ти б могла його покохати? Можеш таку ситуацію уявити, щоб ти його покохала?

— Але… — Дівчина щось намагалася збагнути. — Але ж ви… не можете бути непотребом…

— До чого тут я? Я просто поставив запитання.

— Не могла б, — відповіла нарешті Ліля.

— Ось бачиш. Ти не могла б. А вона тим паче.

— Але ж ви не можете бути непотребом!

— Усе відносно. Для тебе, може, й ні, а для неї — непотріб. Так само й тебе — один обійде десятою дорогою, побачивши ваду, а другому кинеться в очі твоє гарне личко й добра душа. І матимеш своє кохання.

— Ви справді так вважаєте? — це запитання звучало зовсім по-дитячому, і Віктор усміхнувся.

— Справді.

— Напевно, за всі ці роки ви єдина людина, кому вдалося мене заспокоїти та втішити, — задумливо сказала вона. — Спасибі вам. А я… Знаєте, все-таки я також скажу вам щось корисне. Ви не дивіться, що я ще школярка й не маю життєвого досвіду… Зате я розумна. Правда… І… Всі каліки та нещасні — вони десь з іншого боку досконаліші… Тому можете сприйняти це без посмішки…

— Ну, кажи, — цілком серйозно попросив Віктор.

— Але спершу скажіть мені, тільки знову-таки правду — інакше моя порада не буде такою дієвою. Скажіть, ми ж з вами більше не побачимося, а я про вас однаково не зможу згадувати погано… Скажіть — ви ту жінку, про яку розповідаєте, може, ви її скривдили, може, образили чимось… Може, вона була свідком або почула про якийсь ваш поганий вчинок? Було таке?

— Ні, — Віктор спокійно дивився на неї. — Хіба тим образив, що кохаю її.

— Тоді… — Ліля наче збиралася наважитися на щось, а потім мовила різко і твердо: — Тоді вона схиблена. І заслуговує на те, щоб не мати вас ніколи. Ніколи!

У голосі та погляді цієї не за роками дорослої дівчинки звучало переконання.

XII

Мобільний подав сигнал, коли Віктор уже засинав. Намацавши телефон рукою, він натиснув кнопку відповіді:

— Так…

— Привіт, гонщику! Не збудив тебе?

— Збудив.

Цей голос Віктор упізнавав завжди й одразу.

— Ну, вибачатися, звісно, не буду.

— Звичайно, я б здивувався.

— Слухай, ти як алкаш зі стажем. Тільки той може запити на цілий місяць, а ти — пропасти. І з кінцями. Як твої машини?

— Так собі.

— Що, проблеми якісь?

— Глобального характеру.

— Навіть так? То кидай усе до біса й гайда до мене, — майже зрадів той.

— Ну, до цього ще не дійшло… Тим паче, твоя справа ще більш непевна. Сьогодні процвітаєш, а завтра можна у прірву і… з кінцями. Сам знаєш — чим вище видерешся, тим страшніше падати.

— Дякую, ти знаєш, як підняти настрій співрозмовнику. Ти справді так вважаєш?

— Що я можу вважати, коли у вашій кухні ні бельмеса… Я «баранку» кручу, а у вас вищі матерії.

— Зрозуміло. Тоді давай конкретніше. Що по нашому задуму?

— Нічого, — спокійно промовив Віктор.

— Як це — нічого? Що означає — нічого?

— Те й означає. На замовлення таке не робиться.

— Я розумію, — перебив той, — але… Дрібниця ж лишилася! Ще дві — і я більше нічого не хочу. І взагалі не чіпатиму тебе. Не жартуй. Ти що, справді хочеш, щоб мене зарили? Ну звичайно… Он чому в тебе такі прогнози щодо моїх справ. Та ми ж тебе однаково дістанемо. Сергійович узагалі на стіну полізе, як я передам, що ти мені щойно верз! Май глузд!

— Я спати хочу, — байдуже промовив Віктор. — Давай завтра. Я з дороги й не в гуморі.

— А я вже місяць не в гуморі… твоїми зусиллями. А точніше — бездіяльністю. О-ох… — Співрозмовник його зітхнув важко й нетерпляче. — Словом, ситуація така, що ще трохи — і в нас усіх будуть серйозні проблеми.

— У тебе, — виправив його Віктор. — А в мене й так вистачає.

Телефон ліг