Віктор Семенович Близнюк - Землянка

— юрба жінок і двоє на порозі. Над ними третій — лупатий місяць, верховний суддя. Моргнув жовтим оком: «Починайте». Але напружено мовчала юрба, мовчали й двоє на порозі.

Трояниха перша обірвала тишу:

— Скажіть, Кудиме, що тут таке?.. Хто згвалтував село? Коло вас почалось, не глухі, мабуть, чули.

— Кахи-ках, — почав Кудим. — Хрест мене побий, добрі люди, сам колочусь од страху, не пойму, звідки воно впало… Ми, знаця, тільки здрімнули, а воно як блисне, як жахне, я до вікна, чую — гласить Деркачівський «Стій!» — за кимось погнався… Місце кругом глухе, терновище; видать, скотина яка забрела або вурка… Ну, а той, Деркачівський, тиняється поночі з ружом, знаця, бахнув зопалу. Воно ж темно…

— Бреше, — тихий шумок.

— Як дихне, так і брехне.

— Хто його зна? На правду схоже.

— Свята правда, люди, — кинув слівце й дідок у шинелі. — Я чоловік сторонній, ні брат, ні сват йому, по-божому стрілися, і воздам належне: праведна це душа, гріх великий скривдить його…

— Не мажте медком, — перебила його Трояниха. — Самі розберемось. Не їла душа часнику — смердіть не буде.

— А де Василина? — колихнулась юрба. — Хай вона скаже.

— Слаба — кхи! — невістка, — хрипко мовив Кудим. — Нездужає, знаця, і встать…

«Як?! — мало не скрикнув Вовка. — Вона ж бігала вдень по двору! Своїми ж бачив: вискочила перелякана з-за сараю… І-і-х! — присьорбнув Вовка. — А рогожина?» Вже розкрив рота, щоб випалить «Бреше!», щоб крикнуть про свою знахідку, про той голос з-під землі, та раптом гримнуло в березі, пішли виляски над городами, над сонним степом.

— Яшка стріляє! — блискавицею вдарило в гущу людей.

— Значить, ловить когось же!

— Ой Яшечко, ой Яшечко, — тіпалась Ольга.

— Чого стоїмо? Навперейми гайда! — затупотіло під хатою, жінки повалили до воріт, і тільки двоє остались на порозі, наче влипли в темний квадрат. — Пішли! Розтягуйтесь! Гей, кому ближче, прихопіть оружіє! — І вже здалеку, з чорних бур’янів: — До Інгулу тісніш, не пускайте бандюгу…

Вовка подався був за матір’ю, стрибав через овечі спини кураю, боявся загубитись у потемках, бо хоч місяць і висів над степом, та за косогором, у вибалках, у кущах нишкла густа чорнильна пітьма. Скоро Вовка загледів, що крайні в ланцюжку одірвались, повернули в село. Це, очевидно, ті, котрим гукнули: «Прихопіть оружіє». Вовка щодуху — за ними. Біг у село, шурхотів брезентом, витрушував із себе: «Ой же дурний!» — трюх-трюх по дорозі. — «Ну й дурний!» — шах-шах холошами. — «Автомат під боком лежав, треба ж було взяти»…

Серце його калатало, кожна жилка тремтіла, коли він цупив автомат з-під лахміття. Вискочив у двір, нашорошився: де ж воно? Голоси лунали біля мосту, шум щохвилини наростав, наближався; здається, сунула по комишах череда. Раптом недалечко, проти їхньої садиби, щось ляснуло по воді. «Він!» Вовка прикипів до гладенького ложа. Палець сам торкнувся гачка. Плюнуло вогнем, затрясло хлопця, оглушило.

— Го-го-го-го! — загоготіла ніч.

А справа, з сусіднього городу, теж блиснуло і теж заговорило:

— Го-го-го!

— Стій! Хто там?

І справа:

— Стій! Хто там?

— Це ти, Лесь?

— Це ти, Вовко?

— Тю! По кому строчиш?

— А ти по кому?

— Йди сюди, горою, бо ще нарвешся.

Заляскотіли босі ноги по стежці. Ось уже близько. Шелеснуло в бур’янах, і, немов з-під землі, виросла перед Вовкою темна щупленька постать. Олесь Яценко. Теж із автоматом. Виклацує зубами вояка. Хоче спитати — губи трусяться.

— І-і-як ду-ду-думаєш, с-с-спіймають?

— Спіймають.

— О!.. чу-чу-чуєш?

З лівого кута, від кузні, щось протяжно тюгикало:

— Тю-у-у… фіть-фіть!

— Мабуть, Оврам з мадьярської смалить.

Ну й заварилося!.. Аби хтось сторонній поткнувся цієї ночі в село, очманів би: що за баталія? І там гримить, і там стріляють, аж відлуння клекоче над берегами. Так, напевно, лихоманило Криничувате лише в фронтову годину, коли з обох боків, з німецького й нашого, сотні жерл довбали землю, і в степу спалахували велетенські смолоскипи, розганяючи темряву.

Незабаром хлопці почули: стихло над Інгулом, люди розбрелись по вулиці, коло кузні купка жінок, коло Яценків купка, гомонять, перегукуються. І до Троянів хтось іде. Голос бригадирки:

— Утік бандюга… А все ж настрахали, десятою дорогою обминатиме.

Голос Ольги:

— Он Яшечка! Кличте…

Вовка з Олесем підбігли до гурту, коли сюди знизу, з високої лободи, виходив Яшка Деркач. Місяць облив його похнюплену постать бляклим світлом. Яшка був мокрий, без пілотки, на грудях теліпався автомат, в руці граната. Він тяжко й уривчасто дихав, змахував піт рукавом.

— Яшо… Живий та цілий…

— Хто ж то був? На людину хоч схожий?

— Ге-ге, на людину, — жовчно огризнувся Яшка. — Федька Кудим, он хто.

— Федька?! Ти що, не той… Який Федька? З могили піднявся? Бог з тобою, Яшо…

— Кажу вам — Федька. Я сам попервах сторопів. А як блиснув мене рукояткою (о, хвонар під оком), так бачу — Федька… Перед носом, гадина, вискочив з ями.

— З якої ями?

— Ай!.. Вовка розкаже.

— Ну, добре, добре, Яшо. Йди спочинь, зігрійся трохи.

— Я проведу, Яшечко. — Ольга пригорнулась до хлопця, повела його, мокрого й зіщуленого, до землянки, що одсявала під місяцем сірим глиняним дашком.

Вже почало розвиднятися.

Коли Ольга повернулась додому і всі Трояни вклалися в охололу постіль, нервове збудження не погасло, навпаки, уява розпалювалась, ще химернішим, ще зловіснішим видалось те, що сталося. «Ольго, він і тобі сказав — Федька?» — шепотом питала мати. «Всю дорогу одне й те ж: поліцайська шкура… вовкулака… убивця…» — «А про яку то яму натякав?» Вовка гарячково й плутано повторив свою розповідь про дивну схованку. «Що ж це означає?»