Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

Надійшов наказ залишити Соснівку й відійти в район села, що лежало звідси кілометрів за десять.

Штаб полку зі своїми допоміжними службами та санітарним батальйоном уже був у дорозі. Готувалися вирушати й розвідники.

Олег Хмельницький хотів було відправити матір та сестру в тил, але мати не захотіла й слухати:

— Ні, я зі своєї хати не піду нікуди.

— Але ж, мамо, фашисти… ну, все може бути, це ж нелюди. А Галя…

— Галинку бери з собою, а я вже помру тут. Не залишу я, сину, наше гніздо порожнім.

— Не хвилюйся, Олежику, ми з мамою якось перебудемо,— сказала Галя.

— Але ж як?

— Нічого з нами не станеться, синку,— заспокоїла його мати.— Ти там себе бережи…

Заходило сонце, коли грім ворожих гармат підкотився зовсім близько до Соснівки — так близько, що у вікнах бряжчали шибки.

Вранці німці увійшли в село.

Майже в кожній хаті поселилося по два, а то й більше гітлерівців.

Хмельницьким пощастило: жоден німець не захотів у них зупинитися — мабуть, тому, що жили коло лісу, а це вже страшно. Зрозуміло, як Галя з матір’ю зраділи, що хоч тут лихо минуло їх.

Галя хотіла пройти селом, аби побачити, що там тепер робиться, але мати не пускала:

— Не йди, доню, вони ж гірші за скажених собак, іще причепляться. А як побачать, яка ти дівчина, то й до нашої хати знайдуть стежку… Послухай мене, Галинко, нам і без цього біди вистачає.

— Ох, мамо, як же це так? Хіба ж ми в тюрмі, а не в своїй хаті? Де це таке видано, щоб рідна домівка полоном була…

— Воно, звісно, так, але ж ти сама, Галю, знаєш, що цим бузувірам ніякі закони не писані.

— Нічого вони мені не зроблять,— вперто сказала Галя,— хай тільки спробують.

— Ну, що тобі ще сказати… Іди, але будь обережна,— зітхнула мати.

Галя вийшла з дому. Минула одну вуличку, другу, потім пішла широким шляхом, що тягнеться через усе село аж до шосейної дороги. Тут і там бачила замасковані танки, гармати, міномети, зенітні батареї… Повсюди чорніли вирви, і скрізь вешталися гітлерівці в зеленій формі, чулися їхні уривчасті розмови, з яких, однак, вона, добре знаючи німецьку мову, вирізняла чіткі команди. Галя дедалі більше прислухалася до тих розмов.

Біля паркану найбільшої в селі хати різко зупинився легковий автомобіль. Очевидно, в тій хаті розмістився штаб німецької військової частини. З машини виліз офіцер і, помітивши біля дерева на подвір’ї фашистського полковника, підійшов, викинув уперед руку:

— Хайль Гітлер!

Полковник відповів недбалим жестом.

З їхньої короткої розмови Галя зрозуміла, що в Соснівці вони затримаються щонайменше на чотири дні, сюди має прибути поповнення, а потім планується потужний наступ. Надійшов наказ верховного командування до середини серпня захопити велике місто на східному напрямку, отже, через п’ять днів слід починати операцію.

«Виходить, намічається велика битва,— подумала Галя.— Як же переказати своїм? Аби це Олег навідався вночі…»

Вона спішно вернулася додому й розказала матері про все, що бачила та чула.

Мати тільки скрушно похитала головою.

— Ну, що ж робити, мамо, підкажи! Чекати, поки хтось із наших надійде, чи…

— Чи що? — стривожено запитала мати.

— Чи піти самій?

— Ти не пройдеш, вони схоплять тебе.

— Я такими місцями перейду лінію фронту, що їм і не снилося.

— Ні, доню, можеш себе занапастити і звістку не донести. Потерпи трохи, я впевнена, що до нас хтось навідається. Ось побачиш.

— А якщо ні?

— Якщо ні… тоді підеш.

— Добре, почекаємо трохи.

Цілий вечір Галя була сама не своя. Те й робила, що виходила з хати, вдивлялася у бік лісу, ніби на її бажання там неодмінно саме в цю хвилину мав з’явитися хтось із наших солдатів. Але ніхто не йшов.

Стемніло. На землю опустилася беззоряна ніч.

Тривожно шумів ліс.

Галя не витерпіла:

— Піду я, мамо.

— Схаменися, доню, не йди… Куди ж ти сама в таку глупу ніч, через ліс…

— Ні, мамо, наш ліс мене не лякає. Навпаки, він допоможе мені. А зволікати не можна, буде пізно. Хтозна, що нас чекає завтра…

— Боюсь я за тебе, доню.

— Не бійся, все буде добре.

Мати притихла, ніби вагаючись, потім сіла на ліжко:

— Галю! — покликала.

— Що, мамо?

— Сядь біля мене.

Галя сіла, мати обняла її, міцно пригорнула до себе й поцілувала.

— Будь обережна, дитино моя,— сказала.— Хай бог тебе милує.

— Не турбуйся, мамо, я до світанку повернуся.

Вона якусь хвилину постояла, про щось міркуючи, потім взяла мотузку, ніби зібралася по дрова, і вийшла з хати.

Ніч перейшла на другу половину, а мати ще не стулила очей. Серце огортала тривога, голову обсідали неспокійні думки, й вона всім своїм єством дослухалася, чи не пролунають попід хатою знайомі кроки, чи не рипнуть сінешні двері, хоча Галя ще й не мала прийти, навіть якби щасливо здолала дорогу туди й назад. Це чекання було нестерпне,— час, здавалося, зупинився і ночі