Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

його перемога навіть для декотрих учнів на початку видавалася поразкою. Парадоксально, але Ісус, як мовиться в молитві, смертю подолав смерть, дарувавши нам життя вічне. З огляду на неоднозначність речей та явищ і того розмаїття векторів, якими ті речі та явища продовжуються, людина не завжди (рідко коли) спроможна об’єктивно визначити, що для неї є перемогою, а що — поразкою. Хоч би з ким ми воювали насамперед маємо справу з собою. Один із засновників японської школи фехтування на мечах висловився: «Я не знаю способу перемогти інших, а тільки спосіб перемогти себе». Це ще один парадокс. Бо не можна перемогти себе, не зазнавши при цьому поразки. Є в цьому певна хибність, протиріччя. Хоча всі ми розуміємо, про що йдеться. Людина двополюсна. Добра й лиха, працелюбна й лінива, сильна й слабка… Однак коли людина починає боротися сама з собою — це початок шизофренії, бо треба боротися за себе. І перш ніж вступити в боротьбу, потрібно бачити власні ґанджі не частиною себе, а чимось чужорідним, що заважає бути досконалим.

Я аж ухекався, поки виголосив свою промову.

— Я розумію, — каже Дайта. — Але хоч би якими корисними були поразки, перемоги мені більше подобаються.

Хто б змагався.

Вважатимемо, що ми порозумілися. Обговорення відбулося успішно. Назва роману залишається незмінною. Тему закрито. Продовжую розмову, не відхиляючись від основного русла сюжету:

— Недавно я краєм ока застав по телевізору шматок передачі, в якій ішлося про якісь позаземні цивілізації, котрі мають вплив на нашу планету; навіть більше: вони живляться енергією, яку ми генеруємо в процесі життєдіяльності. На думку дослідників, війни, що безперестанку ведуться землянами, зовсім не випадкові, а зумовлені зовнішніми (неземними) чинниками, оскільки в ході війни відбуваються найпотужніші виділення енергії, відтак інопланетяни, чи хто вони там, якимось чином провокують усі наші збройні конфлікти.

Дайта налаштована скептично.

— Думаєш, до таких гіпотез можна ставитися серйозно?

Скошую уста в посмішці.

— Хто заважає жити українцям? Звісно, москалі. А ще — євреї. Євреї всім заважають. Жодна неблагополучна нація не бажає визнавати власної недолугості. Та й успішним завжди видається, що хтось їм палиці в колеса встромляє. Нації, як і окремі індивіди, схильні шукати причини своїх провалів та промахів у ворожій присутності, звертаючи погляд не всередину себе, а назовні. — Давши раду посуду, діловито, як продовження роботи, мию руки милом. — Тому я думаю, що це спроба повісити на інопланетян те, що не вдається повісити на євреїв.

Дайта подає мені рушника й винагороджує за старання поцілунком.

— Схоже на те, — погоджується вона.

— Але це ще не все, — продовжую я. — Автори фільму вважають, що інопланетяни знайшли альтернативу війнам — секс. Звідсіля всі сексуальні революції, засилля еротики на телебаченні та порнографії в Інтернеті тощо.

— Розумне рішення. — Світиться усмішкою Дайта. — Я готова внести свою непомірну лепту в забезпечення інопланетян мирною енергією подружнього сексу.

Вона сідає мені на коліна й обвиває руками шию. Я губами розстібаю ґудзика на її халаті.

— Якщо Ніцше не брехав, Заратустра сказав: «На світі багато добрих винаходів, одні корисні, інші — приємні. Заради них варто любити світ. А чимало винаходів такі ж удатні, як і жіночі груди: водночас корисні й приємні».

Цілую персо. Те, що ближче. Чомусь завжди ближче ліве.

— Виявляється, цей Ніцше був неабияким шибеником, — шепоче Дайта.

Сержант Мурчик

Розумники того часу гордяться тим, що вже тоді все розуміли. А вони не розуміли одного й найголовнішого: що призначення нашого покоління — воювати і вмирати за нашу дійсність, що іншого історичного вибору в нас немає, що для багатьох це і буде головним сенсом життя.

Давид Самойлов

― Бля буду, нас до Афгану пакують.

Юрко сидів на скатці шинелі й лихим оком мружився на сонце. Від його слів у Миколи похололо й неприємно засмоктало в животі, до горла піднявся клубок нудоти. Не знати, чи це страх давався взнаки, чи випита минулої ночі горілка. В учебці про Афганістан ходило чимало чуток, довкола яких точилися безперервні розмови, особливо напередодні випуску. Афганська тема породжувала всезагальне збудження: одні, обравши гасло «вперед — за орденами!», не могли дочекатися часу, коли втраплять на поле ратних подвигів, інші, не бажаючи ділити участь гарматного м’яса, шукали способів відмазатися від цієї перспективи. Микола ж у балачки не встрявав, зачаївшись, забобонно мовчав, ніби сподівався, що коли сам не видасть себе, то зостанеться непоміченим для всіх оцих перипетій.

— Хіба я тобі не казав? — озвався Олег.

— Навряд, — кволо заперечив Микола, ніби в такий спосіб намагався відвести від себе небезпеку. — Якби мали до Афгану відправляти — відправили б одразу ж після учебки разом з усіма. Для чого було тарабанити нас мало не до самого Льодовитого океану, щоб тепер перти назад? Нелогічно.

— Це щоб ти, розумнику, пробздівся трохи, — насмішкувато кинув Юрко.

Микола промовчав. Нудота не відступала.

Юрко, відхаркнувши, потужно сплюнув у бік гурту середньоазіатів, які сиділи напочіпки; у такій позі вони могли перебувати годинами. Миколу дивувала ця їхня здатність, сам він і десяти хвилин не міг витерпіти: ноги заклякали так, що не здужав випрямитися. Смугляві хлопці перемовлялися між собою впівголоса. Плювок заледве не дістав крайнього — той вороже зиркнув у їхній бік і щось мовив.

— Що ти сказав?! — визвірився до нього Юрко.

Той ще раз щось буркнув, судячи з виразу обличчя, погрозливе (його товариші враз заґелґотали й стихли), але відвернувся й вдавав, наче не чує, як Юрко обкладає його матюками.

— Ану йди сюди! — не втихомирювався Юрко. — Повтори, що ти сказав?!

«Для чого він заривається? їх он як багато, а нас тільки троє. Накинуться всі разом — у землю по горло затовчуть», — тривожився Микола. Він побоювався середньоазіатів, їхньої дикості й агресивності.

Юркові ж азіати пофіг. Йому все пофіг.