Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Я сама, — пробує перечити Дайта.

Однак я наполягаю.

У зв’язку з цим пригадалася мені історійка.

Якось Жулинський приходить до Івана Драча. Драч варить борщ.

— Не знав, Іване, що ти так любиш куховарити, — дивується Микола Григорович.

— А-а! Будь-що роблю, аби тільки віршів не писати.

Отак і я.

Дайта, поступившись місцем біля мийки, продовжує наводити на кухні порядок. Курсує між холодильником та плитою. Щось ховає, підтирає, стукає дверцятами шафок.

— Я так розумію, що ти вирішив таки зоставити назву й намагаєшся знайти виправдання цьому декадансу, — робить логічний умовивід із нашої розмови.

Замість того, щоб відповісти ствердно, я вдаюся до дипломатії:

— Ірландський письменник Джон Макгахерн у якомусь інтерв’ю сказав: «Можна написати прекрасну книгу про поразку і занудну — про перемогу».

— Не сумніваюся, — каже Дайта, із її тону зрозуміло, що має вона на увазі мене, а не Макгахерна.

Попри все, про що я просторікував вище, відчуваю потребу виправдатися.

— Тільки не подумай, що це — данина національній традиції.

— Що ти маєш на увазі?

— В українців сентимент до поразок. У кожного народу — свій комплекс. Скажімо, в англіків — комплекс переможців. Вінстон Черчілль виголошував: «Поразка — гірка річ. Який сенс пояснювати причини поразки? Люди не люблять поразок, так само, як не люблять виправдань, хоч би якими докладними й сприйнятливими вони були. На поразку існує єдина відповідь. Єдиною відповіддю на поразку є перемога». Як уже мовилося раніше: або перемога — або смерть. Іншого не дано. У якійсь із своїх промов Черчілль згадував про «житниці України», либонь, навіть мав уявлення, де та Україна розташована, але навряд чи він міг собі припустити, що українці — народ, який відзначає дні поразок.

Для Дайти це не настільки очевидно, як для мене. Вона запитально дивиться на мене.

— А день Перемоги?

— Це радянське свято. А я кажу про суто українські. Найбільше в нас ушановують битву під Берестечком, її відзначають майже на державному рівні. З’їжджаються політики, різні чиновники, аж до Президента. У мене завжди виникає питання: що вони там вшановують? Адже нікого й нічому поразка Богдана Хмельницького (передовсім це була стратегічна поразка, відтак і лежить на совісті воєначальника, лідера) під Берестечком не навчила. Стратегія сучасних політиків така сама недолуга. Ще одна поразка, що культивується на рівні влади, ― бій під Крутами. Національний банк навіть пам’ятну монету пустив на честь цієї знаменної події. Мені це видається вершиною цинізму. Без сумніву, героїв потрібно вшановувати. А ці погано озброєні й без військового вишколу хлопчаки були героями в найвищій мірі. Тільки говорячи про їхній героїзм та жертовність, потрібно пам’ятати, що цих хлопців зрадили їхні вожді, бійці стали жертвою амбіційності та бездарності всіх тих Грушевських, Петлюр і Винниченків — керівників Визвольних змагань, які не стільки клопоталися, щоб спільними зусиллями спинити зовнішнього ворога й побороти внутрішнього, як з’ясовували стосунки між собою, перекладаючи власні фіаско та вину один на одного. На превеликий жаль, не знайшлося серед українців свого Маннергейма.

Замовкаю. Не можу говорити про це без роздратування. А гнів — поганий порадник, слова, забарвлені гнівом утрачають об’єктивність.

— Тобі не здається, що ти перебільшуєш? — запитує Дайта.

Якби ж то.

В Олега Ольжича є стаття «Дух руїни», у якій він робить короткий огляд української історії. «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття й розклад». Такий його загальний висновок. А ось слова, які можуть бути поясненням, чому українців підстерігають битви під Берестечком і бої під Кругами, чому за Україну своїм життям розплачуються наївні хлопчаки, а предводителі, зібравши матню в жменю, благополучно усуваються: «У нас цей дух руїни можна було усунути лише моральною силою, солідарною, моральною поставою громадянства взагалі, а провідних, відповідальних за долю українського народу одиниць, зокрема. Одначе так не сталося. У нашому суспільстві велася жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, коли появився якийсь авторитет — а фактично завдаток на авторитет, — його негайно стягали на долину й тут мотлошили всіма способами й засобами, щоб тільки він не став, не дай Боже, авторитетом для ширших мас громадянства».

Щоб прокоментувати сучасний стан української політики, ширше — суспільства, Ольжича навіть перелицьовувати не потрібно. У цій своїй традиції українці аж надто послідовні.

Мій гнів пішов на спад. Завершую майже спокійно:

—І виходить, що ми святкуємо тільки поразки.

— Що тебе не влаштовує? — Дайта серйозно взялася бути мені опонентом. — Ми переживаємо свої поразки як перемоги, як цього вчить дзен, чи молода поетеса Чінарг… Сам же казав, що це — вищий пілотаж.

— Мене не влаштовує те, що ці поразки не стали нам наукою. Так само, як і перемоги.

— А вони в нас були — перемоги?

Дайта ризикує, випробовуючи моє терпіння. Утім, її провокація дає мені змогу продемонструвати козирі, які українці з багатьох поважних причин, а також через свою ментальність так довго ховали в рукаві, що майже забули про них.

— Я — не історик і не беруся називати всі наші військові успіхи, але дещо на думку спадає. Візьмімо Данила Галицького, який 1238 року розбив під Дорогичином хрестоносців Тевтонського ордену. До речі, там же, в Дорогочині, Данило 1253 року прийняв корону з рук папського легата Опізо. Далі — Богдан Хмельницький — він також не тільки програвав. Жовті води, Корсунь, Пилявці — усе це місця звитяжних перемог. Уже після Берестечка 1652 року він виграв битву під Батогом. Або Виговський — цей 1659 року ущент розгромив московитів під Конотопом. Можна згадати кошового отамана Івана Сірка, який не програв жодної своєї битви… Я не стверджую, що українцям обов’язково потрібно культивувати перемоги. Ні, але нам необхідне вміння звертати собі на благо і перемоги, й поразки. Кожна перемога і кожна поразка мають стати черговою сходинкою в процесі вдосконалення. Ісус казав: «Я переміг світ». Однак ця