Наталія Очкур - Містичний вальс

поспішно прибрала долоні з ложа. Пора і самій забиратись звідси — з покоїв, з палацу, з міста, із життя короля… Горислав був правий. Вона чужа тут, всім і кожному чужа.

— Скажіть, мій пане, а ви теж думаєте, що я зі сходу? — несподівано спиталась вона, і король тут же відповів:

— Зі сходу? Яка маячня! Хто може дійсно так думати, сліпий? Я не відаю, звідки ви, чужинко, та на східняка скидаєтесь не більше, аніж я на зайця. Якби я вірив в дива, то сказав би, що ви прибулець. Гостя із зірки.

Гостя з планети, якої нема. Я вже не відаю, хто я і де я…

— Ви замовкли… се мої слова засмутили вас? Я сказав щось необачне? Тоді простіть мене, добре? Ви вмієте прощати?

— Яке дивне питання. Дивлячись що, мабуть. А взагалі-то, всі вміють прощати.

— Всі думають, що вміють прощати, — поправив король. — Але вміти і вважати, що вмієш — то різні речі. У вас очі жінки, яка не здатна дарувати провину, наскільки я їх пам’ятаю. Я хотів би побачити їх знову. Відсуньте фіранку.

— Вважаю, це зайве.

— А я вважаю, що це необхідне. То чия ж думка важить більше — ваша чи моя?

— Натякаєте, що ви — володар, а я — ніхто? — Лана звилась, таких натяків вона не любила. Проте ще більше вона розлютилась, коли король спокійно заперечив:

— І на думці такого не мав. Це як поєдинок двох рівних… ви любите поєдинки?

— Терпіти не можу.

— Я так і думав. Ви така тендітна.

— Тендітна? — о, почув би це Грицько. — Ви мене з кимсь плутаєте.

— То ви себе з кимсь плутаєте. Ну, добре — я встану сам і відсуну фіранки.

— Не треба. Навіщо? — схилившись над ним, сказала Лана тим тоном, яким, бувало, розмовляла з нею мама в дитинстві, коли вона хворіла, і нудьгувала в ліжку. — Ви лиш собі зашкодите. Полежіть ще день, я вас прошу — заради мене. Мої очі нікуди не дінуться.

— Ну що ж, домовились, — король відкинувся на пуховицю. — А як вам взагалі наше весілля?

— Прекрасно, — Лана заусміхалась спогадам. — Молодята присягнули перед небом, сонцем, птицями і травою кохати одне одного до скону, і пішли в ліс по суниці.

— То Чорний ліс, — повідав король, не сприймаючи її грайливості.

— Дуже влучна назва!

— Куди влучніша, ніж видається з першого погляду, — серйозно сказав монарх. — Цей ліс… це хащі. Там дуже легко заблукати, і кояться там дивні речі. Чорний ліс — священний, він живий. В ньому не можна рубати дерева, зривати ягоди, квіти… Там живуть мавки і Лісовик, і той, хто ненароком потурбує їх, дорого за це заплатить.

— І ви в це вірите? — ще не договоривши, Лана вже знала — вірить. Так, як вірили його батько, дід, прадід і незліченні юрмища предків, далеких, прадавніх зачинателів роду, не таких розумних… чи не таких цинічних, як вона.

— Із вашого опису, місце здається не дуже підходящим для першої шлюбної ночі, — зауважила вона. — Щоправда, зараз день…

— Вони повернуться завтра на світанку. Якщо повернуться.

— Тим більше, — неуважно погодилась Лана, і тут таки скинулась, — як? Що ви цим хочете сказати? Чого це вони можуть не повернутися? Заблукають?

— Сам ліс, — почав здалеку король, — місце для кохання не підходяще, тут ви праві. Та є в ньому одна галявина, невеличка, щоправда, проте дуже гарна, із квітами, які можна зривати, ягодами, котрі так і просяться до рота, і травами, чий аромат збурює почуття. Тих, хто кохатиметься на цій галявині, розлучить тільки смерть, і до самого скону їхня любов буде такою ж вірною, міцною, а жага — такою ж гарячою, як у день весілля. Є лише одна умова — галявину слід знайти до заходу сонця.

— Себто як «знайти»? Ви що, не знаєте точно, де вона?

— Ніхто цього не знає точно. Ця галявина щоразу опиняється в іншому місці.

Лана зітхнула. Чому вона свого часу не послухалась матері й не пішла вчитись на психіатра? Блукаючі камені — се було, блукаючі вогні — таке вона теж чула, а от блукаючі галявини в живому лісі — це щось новеньке. Тема як не для дисертації, то для монографії точно.

— І що ж станеться, як вони не знайдуть галявину?

— Вони загинуть, — незворушно сказав король. — Обоє.

Лана витріщилась на нього, не вірячи власним вухам.

Ось тобі й маєш! Ромко, Ромко, такий друзяка начебто — і повна байдужість!

— Хіба радник не ваш друг, мій пане? — про всяк випадок уточнила вона.

— Друг? Це мій побратим!

— Трохи ви прохолодні до долі побратима, чи мені ввижається? А Зоряна? У неї ж маленька дочка! І ось ви, так спокійно…

— Чаклунко, вгамуйтесь, — лагідно попрохав король Світлана підкорилась, бо лагідність ця видалась  суворішою за будь-який наказ. — Вас не зчудувало, що випробування холодною водою стосується лише чоловіка? Що жінку ніяк не випробовують?

— Уявіть собі, зчудувало. Я ще тоді про це подумала.