Роберт Отто Вальзер - Розбійник

складається враження, нібито я — надзвичайно байдужий і ні до чого не виявляю цікавости. Мені раз у раз докоряють. Усі ці докори для мене — немовби кубельце, де я просто вилежуюсь, хоча щодо цього, либонь, і не маю рації, але я кажу собі, що треба вмоститися якомога зручніше, бо згодом на мене, можливо, чекають численні незручності, і я маю сприйняти їх гідно. У певному сенсі, шановний добродію лікарю, я здатний на все, що лишень можна собі уявити, і, мабуть, недуга моя, якщо тільки можна назвати недугою мій оцей стан, полягає в надлишку любови. У мене страшенно великі запаси любовної сили, й щоразу, виходячи з дому, я починаю в що-небудь або в кого-небудь закохуватись, і тому мене скрізь уважають таким, що не має характеру, з чого я прошу вас лише посміятись. Я уклінно вам вдячний за те, що міна у вас, попри все, зостається поважною, і запевняю вас: коли я удома й заклопотаний справами, які вимагають від мене розумових зусиль, то про свій клопіт упень забуваю, і тоді ця любов до людей і до світу віддаляється настільки далеко, що стає аж приємно. Тож моя вдача спонукає мене виявляти любов здебільш до людей, підставляти плече їм тощо. Днями я навдивовижу послужливо допоміг якійсь жінці середнього статку донести з базару додому повну сітку молодої картоплі. Власне, зробити це жінка могла б і сама. Одначе таким я вже вдався: моя своєрідна натура, як з’ясувалося, час від часу поринає у пошуки матері, вчительки — тобто, правильніше сказати, якоїсь неприступної жінки, такої собі богині. Іноді я натрапляю на богиню відразу, а іноді проминає багато часу, поки мені пощастить створити спершу її в уяві, тобто зліпити ясний, приємний для почувань своїх образ і спізнати неземну його владу. Щоразу, щоб стати по-людськи щасливим, я мушу спочатку сплести собі яку-небудь історію, де тій чи тій жінці доводиться мати справу зі мною, а сам я в історії виступаю у ролі того, хто має коритися, слухатись, приносити жертви, бути під опікую й наглядом.

Звісно, це — ще зовсім не все, одначе на дещо таки проливає світло. Багато людей вважають, немовби мене нічого не варто узяти у шори, мало не в муштру. Але всі вони глибоко помиляються. Бо щойно хто-небудь надумає сісти мені на голову, як у мені визріває бажання позбиткуватися і посміятись, і респекту від мене тоді не чекай, а з мого почуття нібито неповноцінности постає відчуття переваги, і цього відчуття, коли вже воно проклюнулось, я навіть не намагаюсь позбутися. Оте притаманне мені хлоп’яцтво уперто не хоче терпіти зневагу, хоч і не проти, щоб його час від часу легенько наставляли на добру дорогу. Я б вам розповів про одну суперечність, а хлопчина в мені дуже часто уміє повестись невиховано, що мене, звісно, тішить, але я зі своєю багатоликою сутністю люблю одну дівчину, люблю чисто і щиро, люблю міцно і воднораз ніжно, так, як і належить любити добропорядній людині, та на душі в мене спокійно-спокійно, і тому я перед дівчиною просто безвладний. Одначе цієї безвладности не визнаю я у жодному разі, тобто для мене вона жодної ролі не грає, але все ж таки справляє свій вплив і має своє, вирішальне значення, хоч, знову ж, не вирішує анічогісінько, проте навіть така обставина не робить мене нещасним…

— Лишайтесь таким, який є, і далі живіть, як жили досі. Адже ви, як здається, чудово самі себе знаєте, чудово самі із собою ладнаєте, — сказав лікар, підводячись. Потому поговорив ще з розбійником про се і про те, завважив, що радий знайомству, і запросив час від часу заходити, а наостанку провів його до бібліотеки, запропонував вибрати книжку й узяти з собою.

Коли на прощання розбійник спитав у господаря, скільки він винен йому за увагу і клопіт, лікар лиш кинув:

— Ох, та забудьте про це!

Одначе про що розмовляли дві дівчини в отій гральній залі? Добре, що ми і про це не забули.

А я, хай там як, поведу свою розповідь про розбійника далі. Я в себе вірю. Розбійник на мене не покладається, але я не надаю аж такого великого значення тому, вірять у мене чи ні. Я сам маю вірити в себе. «Я у вас вірю», — якось сказала мені одна жінка, але я ці слова сприйняв просто як таке собі запобігання, хоч вона, мабуть, і не кривила душею. Жінка, отже, вірила в мене, це була її думка. Та чого варті думки взагалі? Думки швидко міняються, а віра — це теж своєрідна думка. Коли ми щось таке кому-небудь кажемо, то чинимо зле, бо просто не уявляємо труднощів, що очікують того, у кого ми віримо і хто має цю віру виправдувати, щоб подолати ті труднощі. Виходить, що той, у кого ми віримо, повинен, аби нас лишень не розчарувати, не мати ані спочинку, ні спокою. Задля нашої віри чи тільки тому, що ми сказали, нібито віримо в нього, він мусить за будь-яких, навіть за найскладніших обставин не піддаватись і домогатися ґрандіозного успіху або ж пізнавати ґрандіозну, невиправну невдачу, як той, кого зрештою на хресті розіп’яли. Я відповів тоді жінці, що дуже їй вдячний, та мені було б краще, мовляв, якби вона від віри у мене люб’язно відмовилась. Чи не згубно зручна оця штука — така віра в людину? Вірячи в когось, можна втратити голову. Можна бути останнім негідником і воднораз вельми святобливо вірити в когось, скажімо, відважного й чесного. Можна наїдатися досхочу шоколадом і воднораз без жодного сумніву й далі вірити в когось такого, хто не має взагалі чого їсти. Віра ж бо не потребує ніяких витрат. Вірою в певну людину і тим, що її запевняли в цій вірі, їй завдавали аніскільки не менше шкоди, аніж давали користи. «Я в тебе вірю!» Як це значуще звучить! Так ніби од віри саме того, хто вірить, навдивовижу багато залежить, так ніби в цій вірі і полягає все значення, і саме світло, і навіть сам Бог. Якщо я, задля прикладу, зламав собі ногу, то чи поможе мені та людина, яка запевняла, що в мене вірить? Шкода й мови. Вона нічого про це і не знатиме, а про мій стан — і поготів. Про небеса