Олександр Шевченко - Аутсайдери

останні слова матері в лікарні, коли вважав, що вона марить… «Стережися мого обличчя, синку!» Невже вона тоді якимось чином побачила все це? Зараз її слова набували нового, моторошного змісту.

Максим залишив батька з істотою, яка прикидається його дружиною. Чи означає це, що тоді він бачив батька, справжнього батька, востаннє?

— Ні, — вирвався з грудей відчайдушний стогін. — Ні, не буває так! Не може бути, це ж реальне життя, а не книжки!

Хотілося сподіватися, що все це виявиться лише неймовірним збігом обставин, і насправді ніякої загрози немає. Але як це перевірити?

Він подивився на Гришка. Той стояв поруч, звісивши руки, і співчутливо позирав на хлопчика.

— Ти не міг нікому допомогти, так? — тихо промовив Максим. — Бо тобі все одно ніхто б не повірив…

Гришко похитав головою, насупившись.

— Але чому ти не такий, як інші? Чому вони не чіпають тебе?

Товстун повів плечима — мабуть, він і сам не знав відповіді.

Максим узяв його за руку й запитав:

— Як нам усім вибратися звідси? Ми ще можемо втекти?

— Усі не мо-жуть, — заперечно хитнув головою той. — П-пізно, їм уже т-тут подобається. Т-тікай сам. Туди, — він указав на стіну лісу на протилежному кінці ями. — Я проведу, т-тільки тут можна.

— Я повертаюся в місто, — відказав Максим.

— Ні! — Гришко вхопив його за плечі. — Ні, н-не можна у місто! Вони вже ззнають! Тікати! По-покажу с-стежку, більше д-дороги немає!

— Там тато! — закричав хлопчик у відповідь. — Я не можу сам! Куди я піду?

— Ні, не в місто! — схлипнув божевільний. — Треба т-тікати, поки ще…

Їхню суперечку раптом обірвало гарчання машини, яка поступово наближалася.

24

Ступивши на кам’яні східці будинку культури точнісінько в зазначений час, Симон мимоволі повернувся спогадами до позавчорашнього вечора. Знову вечірка… Але цього разу він на ній головний гість. Чи не дивно? «Замбіцький, сучий ти сину, — подумалося йому. — Бачив би ти мене зараз…»

На дошці перед дверима красувався намальований гуашшю плакат: «Ковильці! Запрошуємо вас на урочисту зустріч із відомим письменником Симоном Сичем! Уперше в нашому місті! Початок о 14.00». Він подумки усміхнувся. У швидкості цим хлопцям не відмовиш. Відчуття було, як у старому анекдоті: «Здається, життя налагоджується…» Куди вже краще — це ж просто вершина всіх мрій. Нарешті він отримав визнання, і байдуже, що лише в межах цього маленького містечка. Ні, недарма він сюди потрапив. Приємно після стількох років бачити, що нарешті твій труд оцінений, як треба, а ти сам ще не пішов у забуття.

Він потягнув на себе латунну ручку важких дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У цей же момент вибухнули оплески, і на мить він закляк на місці, зовсім такого не очікуючи. У просторому світлому фойє було повно народу, звичайнісіньких людей з провінції, одягнених у таку ж звичайнісіньку одежу. Звісно, це неможливо, але здавалося, що тут зібралася половина мешканців Ковильця. Декого з них він уже зустрічав, блукаючи вулицями. Також він примітив Олесю, продавщицю з «Діброви». І увесь цей люд захоплено дивився на нього й аплодував. Симон зніяковіло оглянув натовп, раптом відчувши бажання зайтися в реготі. Цей захід видавався пародійною протилежністю тому, минулому, звідки його викинули коліном під зад. А тут усі погляди спрямовані на нього, як на Нобелівського лауреата. Бракує хіба що спалахів фотокамер. Він не витримав і засміявся.

Від публіки відокремилася постать Метлуха. Напевно, той був єдиним, хто вдягнув костюма — не Версаче, звісно, але найкраще, що міг собі дозволити міський голова. Він підійшов до Симона й жестом запросив його всередину.

— Ось і він, панове! — виголосив Метлух до глядачів, геть як справжній конферансьє. Ті відповіли ще одним вибухом оплесків та окремими схвальними вигуками. — «Симон Сич власною персоною!»

Натовп розступився, коли голова повів письменника до невеликого майданчика для виступів біля протилежної стіни. У центрі фойє Симон побачив кілька зсунутих в один ряд столів, які буквально ломилися від різноманітних харчів та пляшок із вином і горілкою. Він рефлекторно ковтнув слину. Коли ж вони встигли організувати такий бенкет?

Симон піднявся на узвишшя й обвів очима глядачів. Усі як один дивилися на нього, чекаючи промови — чоловіки, жінки і навіть діти. Ці обличчя не належали професійним критикам, чи митцям, чи ще комусь із літературної когорти; дивлячись на них, узагалі не можна було припустити, що ці люди захоплюються матеріями, вищими за повсякденний сільський клопіт. Але всі вони були тут, усі знали, хто стоїть перед ними. Ось що таке справжній успіх. Він зрозумів, що досі не усвідомлював справжнього значення цього слова.

Розмірковуючи таким чином, звернувся до них, хоча й не знав точно, що ж збирається сказати. Мікрофона тут не було, але акустика працювала не гірше, не довелося навіть підвищувати голос.

— Шановні ковильці, — почав він не дуже впевнено. — Чесно кажучи, я здивований від самого початку, щойно потрапив у ваше містечко, і дивуюся досі. Але мій подив приємний, бо я взагалі не очікував подібної зустрічі.