Етгар Керет - І раптом стукіт у двері

боку. Він був упевнений, що такий солідний відеоматеріал миттєво можна буде продати Восьмому каналу або Discovery — або як фільм, або як колекцію сценок, невеличких кінематографічних замальовок, на порозі кожної з яких стоїть неповторна душа, а з-за неї визирають три вбивчі бажання, і всі вони — коштовні.

Навіть краще: можливо, він цей фільм, оздобивши слоґаном, продасть, втюхає якомусь банку або мобільному оператору. Можливо, позначить його якимось гаслом на кшталт «Різні мрії, різні бажання — один банк». Або «Банк, у якому збуваються мрії».

Без підготовки, без плану, як справжній самородок, Йоні схопив камеру і подався стукати у двері. У першому мікрорайоні милі люди, які взяли участь у зйомках, загалом відповідали звичними фразами — про здоров’я, гроші, більші квартири, про те, що добре було би списати кілька років або кілька кілограмів. Але траплялися там також і сильні моменти. В одному з них висохлій старенькій пані просто хотілося дитину. Вцілілий під час Холокосту пан із номером на руці дуже повільно й тихим голосом відповів — немовби він тільки й чекав на прихід Йоні, немовби це все було на повному серйозі, — що йому цікаво (якщо ця риба не заперечує), чи можна, щоб усі нацисти, які ще живуть на цьому світі, понесли відповідальність за свої злочини? Зухвалий плечистий серцеїд загасив сигарету і, немовби й не помічаючи камери, забажав перетворитися на дівчину. «Тільки на одну ніч», — додав він, показуючи перед об’єктивом один палець.

І це були бажання лише з одного невеличкого будинку в одному малому сонному передмісті Тель-Авіва. Йонатан навряд чи собі уявляв, про що мріють люди в розвинених містах і кібуцах уздовж північного кордону, в поселеннях на Західному березі й арабських селищах, у центрах абсорбції репатріантів, заповнених поламаними причепами і втомленими людьми, яких кинули смажитися під сонцем пустелі.

Йонатан знав: для того, аби його проект набув бодай якоїсь ваги, йому варто дістатися до всіх — безробітних, ультрарелігійних, арабів, ефіопів і американських експатів. Він почав розробляти план зйомок на наступні дні: Яффо, Дімона, Ашдод, Здерот, Тайбе, Тальпіот. Можливо, навіть Хеврон. Якщо йому вдасться проникнути крізь стіну, зняти сюжети в Хевроні було б чудово. Можливо, десь у цьому місті на порозі стоятиме якийсь занепокоєний араб і, дивлячись крізь Йонатана та його камеру в порожнечу, хвилину просто мовчатиме, кивне головою і забажає миру — оце було б на що подивитись.

Сергею Ґораліку не надто подобалися незнайомці, які стукають у його двері. Особливо якщо ці незнайомці ставлять йому питання. В Росії, ще за часів Сєрґєєвої молодості, таке траплялося часто. КҐБ особливо подобалося стукати у двері. Його батько був сіоністом, що само по собі було для них запрошенням зайти в будь-який момент.

Коли Сєрґєй потрапив до Ізраїлю, а потім переїхав до Яффо, його родина не могла цього збагнути. Вони запитували його: «Що ти сподіваєшся знайти в такому місці?» Там не було нікого, крім наркоманів, арабів і пенсіонерів. Але найкращим у наркоманах, арабах і пенсіонерах було те, що вони не ходили і не стукали в Сєрґєєві двері. І тому Сєрґєй міг спокійно спати і прокидався, коли все ще було темно. Він міг виходити своїм невеличким човном у море і рибалити, поки йому не набридне. Сам. У спокої. Так, як мусить бути. Так, як воно й було.

Поки одного дня якесь дитя, трохи схоже на педика, з кульчиком у вусі, не постукало у двері. І не просто постукало — загримало у двері. Саме так, як Сєрґєй не любить. І воно, це дитя, каже, що має до нього кілька питань для зйомок телевізійної програми.

Сєрґєй каже хлопцеві, каже йому цілком по-простонародному, мовляв, йому цього не хочеться. Йому нецікаво. Сєрґєй штовхає камеру, щоб було зрозуміліше. Але хлопець із кульчиком впертий. Він щось дуже швидко говорить. І Сєрґєєві це важко зрозуміти. Його іврит не дуже добрий.

Хлопець уповільнюється, каже, що в Сєрґєя мужнє обличчя, гарне обличчя і що він просто мусить зняти його в цьому своєму фільмі. Сєрґєй також може вповільнитись і також може пояснити. Він каже хлопцеві уйобувати. Але хлопець спритний, і якось між негативною відповіддю та закриванням дверей йому вдається прослизнути до квартири. Він уже знімає свій фільм, увімкнувши камеру без жодної згоди, і з-за своєї камери продовжує розповідати Сєрґєєві про його обличчя — мовляв, воно чуттєве і ніжне. Раптом хлопець помічає золоту рибку Сєрґєя, яка плаває у великому скляному слоїку на кухні.

Хлопець із кульчиком починає кричати: «Золота рибка! Золота рибка!» Він такий схвильований. І саме це дістає Сєрґєя, який каже хлопцеві, що це звичайнісінька золота рибка і треба припинити її знімати. Звичайна золота рибка, пояснює йому Сєрґєй, яка одного разу затріпотіла в його тенетах, глибоководна золота рибка. Але хлопець не слухає. Він продовжує знімати і підходить усе ближче, і говорить щось про інтерв’ю, рибку і чарівне бажання.

Сєрґєєві це не подобається, не подобається, що хлопець уже майже там, уже наближається до слоїка. У цей момент Сєрґєй розуміє, що хлопець прийшов не для зйомок, а спеціально для того, щоб взяти Сєрґєєву золоту рибку і викрасти її. І не встигає Сєрґєй зрозуміти, що робить його тіло, він бере каструлю з плити і б’є хлопця по голові. Хлопець падає. І камера падає разом із ним. Камера розбивається об підлогу разом із черепом хлопця. З голови періщить кров, і Сєрґєй зовсім не знає, що йому робити.

Точніше, він точно знає, що робити, але це лише б ускладнило ситуацію. Бо якщо він відвезе цього хлопця до лікарні, люди спитають, що трапилось, і розвиток ситуації в такому напрямку Сєрґєєві був не до вподоби.

— Везти його до лікарні в кожному разі немає сенсу, — каже золота рибка російською мовою. — Він уже мертвий.

— Він не може бути мертвий, — жалібно промовляє Сєрґєй. — Я ледь доторкнувся до нього. Це всього