Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

– в битві під Аркадіополем Святослав уперше зазнав тяжкої поразки і мусив відійти. Ініціатива перейшла до Візантії, яка й вирішила вигнати чи знищити русичів-завойовників. Наступного року Святослав у битві під Преславом утратив 15 тисяч свого війська. Це був крах. В чужій країні, де всі тобі вороги, бо ти всіх налаштував проти себе, лишитися без війська, було рівнозначно загибелі. Так воно, врешті-решт, і сталося. Святослав змушений був з новим імператором Візантії Іоанном I Цимісхієм підписати – аби хоч рештки військ врятувати, – вкрай невигідний для Русі мирний договір. За ним Русь позбувалася всіх своїх попередніх перемог та переваг, здобутих у жорстоких битвах – звідтоді Чорне море перестало зватися «Руським». Єдине, що пообіцяв імператор руському завойовнику, це безперешкодний прохід додому й сякі-такі харчі на зворотну дорогу, дорогу неслави й ганьби.

Історія його безславної загибелі на Дніпрових порогах добре відома. Як і те, що печенізький хан Куря виготовив з його черепа чашу – для пиття з викарбуваним на ній знущально-повчальним написом: «Чужого багнучи, своє згубив». Воістину!

Усе, що завоював Святослав ціною неймовірних зусиль, ціною десятків тисяч життів своїх дружинників, він утратив і залишив Русь геть знесиленою та переповненою вдовами.

Рятувати Київську Русь після Святослава довелося Володимиру. Ярополк бездіяльно відсидів якийсь там час на її головному престолі й нічого не зробив для зміцнення держави, доведеної тоді чи не до ручки…

Русь після загибелі князя-мандрівника й завойовника чужих земель полегшено зітхнула – новий князь Володимир став, як писатиме історик В. В. Мевродін, «справжнім засновником Київської держави», адже він «не рветься кудись, в чужі землі», і не розглядає Київ як тимчасову зупинку, як базу для нескінченних походів і завоювань. Для нього Київ – «мати городів руських», де він збирається оселитися надовго, назавжди.

Арабський мандрівник і письменник Ахмед ібн-Аббас Ібн Фадлан (ні рік народження, ні рік смерті невідомі, приблизно перша половина Х ст.) у 922 році стверджував, що з київським князем «в його замку знаходяться 400 мужів із числа богатирів, його сподвижників». А в середньому в київських князів у різний час було 250–300 дружинників, добре озброєних і навчених, з багатющим військовим досвідом, вони являли собою велику силу і були варті кількох полків. Загалом же дружина була ядром княжого війська і в першу чергу його кінноти. Ділилась вона на дві частини – ліпшу (кращу), або передню, і дружину молодшу. До першої входили княжі мужі, бояри, вони займали вищі посади в князівській адміністрації, воєнні і цивільні – посадника, тисяцького, воєводи… Вони ж були радниками князя і найбільш впливовою частиною віча.

Молодша дружина складалася з кількох розрядів: дитячі, отроки, кмети, гриді, пасинки, діти боярські – біля старшої дружини вони набиралися досвіду, але для цього потрібні були роки та роки, цілі десятиріччя вірно-щонайвірнішої служби своєму князеві, а з ним – і князівству.

Літописці чи не захоплено свідчать: великий князь Київський Володимир Святославич, як і його батько, був зразковим дружинним князем. Таким – турботливим щодо війська свого, дружини, виступає він і в билинах. Князь Володимир беріг і плекав – це підтверджують і сучасні історики, знавці Стародавньої Русі – свою дружину.

Ось хоча б розповідь Нестора (на неї теж посилаються історики):

«Одного разу дружинники почали нарікати на князя».

Чому? А тому:

«Горе головам нашим», – твердили вони. А в чому ж полягало те «горе»? А в тому, що князь «дав нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними».

Володимир, почувши це, відразу ж наказав викувати срібні ложки. Уявляєте, як він беріг, шанував і любив дружину свою – куди сьогоднішнім чоловікам з їхньою любов’ю до своїх дружин! І ось що він при цьому сказав, сам ледь не плачучи: «Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною здобуду і срібло, і золото, як мій дід та батько мій з дружиною дошукалися золота і срібла».

Похвально. І хай це швидше за все лише фольклорний переказ, передання старовини глибокої, красива легенда чи зворушлива поема, але Нестор подає її на повному серйозі: Володимир «любив дружину і з нею радився про устрій країни і про війну, і про закони країни».

Як би не оцінювали Святослава, але Володимир, син його побічний, таки набагато переважив, як політичний діяч, свого войовничого батька.

«Свою державну діяльність молодий князь… почав з приєднання до Києва східнослов’янських союзів племен, які або ще не увійшли до складу держави, або відпали у зв’язку зі смертю попереднього київського князя. Першою воєнною акцією Володимира став похід проти тулібів і хорватів у 981 році. Їх тоді остаточно ввели до складу Київської Русі. Потім були придушені повстання вятичів та радимичів в 982–984 роках. Одночасно були підкорені Закарпатська Русь і Тмутаракань. Під час правління Володимира всі основні східнослов’янські союзи племен були включені до складу держави. Процес створення Київської Русі фактично завершився. Кордони країни в основному збіглися з етнічними кордонами східноєвропейської спільноти. На сході Київська Русь досягла межиріччя Оки і Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Неману і Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького і Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули і Південного Бугу». («100 знаменитых людей України», Харків, Фоліо, 2004).

Недарма ж руські богатирі в пізніших билинах гордо заявляють, як клянуться:

Буду стоять за стольный за Киев-град, А буду стоять за князя за Владимира…