Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

вцілілими тинами. На відміну від московитів, гармат вони не мали, зате майже всі найманці були на конях.

Навіть враховуючи втрати шведів та московитів і тих, хто порозбігалися лісами, в обох ворожих таборах зібралося більше людей, аніж було під началом Станіслава Жолкевського. І це дуже непокоїло старого гетьмана.

Тим часом до стану Жолкевського підступили воєводи і полковники. Дехто хотів було привітати гетьмана з блискучою перемогою, але побачивши похмуре обличчя Жолкевського, вирішили не спішити.

— Як почувається воєвода Бутурлін? — поцікавився гетьман.

— Рана глибока, але не смертельна, — відповів Зборовський, котрому пощастило взяти московита у полон. — Він при пам’яті.

— Це добре. Він мені буде потрібен. Панове, ми виграли битву, але не розбили неприятеля. За тинами та возами його більше, ніж нас. Не думаю, що він помишляє напасти на нас, але й захопити обидва табори зараз ми не можемо. Прошу врахувати, що неподалік зачаїлися п’ять тисяч стрільців князя, а біля Царевого Займища на нас чекає ротмістр Бобовський. Тому затриматися довше, аніж до вечора, ми не маємо права.

Микола Струсь, стомлений битвою не менше своїх гусарів, сказав:

— Ваша милість, дозвольте запропонувати ідею.

— Ми вас слухаємо.

— Найманці Понтуса зазнали великих втрат. Я не маю змоги сказати точно, але, гадаю, не помилюся, коли назву цифру в тисячу шведів. Вони розбиті не тільки у битві. Зараз Понтус перебуває у важчому стані, аніж стрільці. Зрештою, взяти їхній табір ми можемо.

— Що ви пропонуєте? — запитав Жолкевський.

— Якщо запропонувати шведам покинути табір, пообіцявши їм безперечний вихід звідси, гадаю, вони приймуть цю пропозицію.

— А для наочності виставити проти їхнього табору моїх гусарів, — підтримав Струся Зборовський.

— Звичайно, хотілося б наказати цього вискочня за його слова про соболину шубу для мене... — мовив Жолкевський. — Але спільна справа важливіша за особисту помсту. Знайдіть мого племінника Лукаша і пана Борковського. Пане Зборовський, виставляйте своїх гусарів! Решту війська розставте проти московського табору.

Станіслав Жолкевський залишився лише у компанії сина Яна та зятя Даниловича.

— Чому саме Лукаш? — подав голос Ян. — Чому не я?

— Та тому, що твій кузен знає німецьку й англійську мову, а Петро Борковський — шведську та французьку, а обидва вони, до того, ще й латину! — з викликом відповів Жолкевський. — Якщо ти вивчиш хоч одну з них, то іншого разу, можливо, я й довірю тобі переговори.

Це розсмішило Івана Даниловича.

— Ваша милість нехай накаже вивчати турецьку. Не знаю, як складеться з Московією, а проти Стамбула воювати таки прийдеться, — сказав він.

— Чув? — звернувся Станіслав до сина. — Відіслати б тебе разом із Хмельницьким до єзуїтів — так ти осоромиш мене перед вчителями. Ні, краще будь поруч. Може, чогось і навчишся.

— Ви скромничаєте, ваша милість! — мовив зять. — Мало кому вдавалося розбити військо, що переважало вчетверо силою і вдев’ятеро гарматами.

— Ще не перемогли, — охолодив його запал гетьман. — Але це може зробити ще один Жолкевський.

Лукаш Жолкевський[42] та Петро Борковський прискакали до польного гетьмана одночасно. Лукаш був сином покійного брата Станіслава Миколая. Шістнадцятирічний юнак марив військовими звитягами дядька і напросився до нього в останній момент. Не бажаючи наражати не віком начитаного племінника на небезпеку, Жолкевський намагався оберігати його від намагань будь-що прославитися на полі бою. Теперішня місія була чи не першим серйозним випробовуванням для Лукаша. Тим не менше гетьман звернувся не до нього, а до Борковського — старшого і досвідченішого.

— Пане полковнику! Вам належить відправитися до табору графа Якоба Делагарді і переконати його у безглуздості чинити опір. Нагадайте графові дану мені обіцянку ніколи не воювати з королем Польським. Якщо граф згодиться здатися, то я пробачу йому його ж таки відступи від присяги. Інакше я змушений буду наступати.

— Так, пане! — відказав Петро Борковський.

— Лукаше, ти поїдеш також. Обидва ви зможете порозумітися з усім військом, яким командує граф Делагарді.

— Так, дядьку!

— Тоді з Богом!

Обидва віддали честь і повернули своїх коней у напрямку шведського табору. Провівши їх поглядом, Станіслав Жолкевський звернувся до Даниловича.

— Іване, розпорядися, щоб всіх поранених зібрали в одному місці. Не хочу, щоб щось нас затримало дорогою назад.

— А вбиті? Серед них і наші, і шведи, і московити.

— Поховаємо всіх разом, — відповів гетьман. — Гадаю, там розберуться!

Залишившись самі, батько запитав Яна:

— Ти сьогодні хоч їв щось?

Син здивувався такій турботі батька, але кивнув головою і у свою чергу поцікавився:

— А ви?

— Мені не до їжі зараз. А ти б підкріпився.

— Почекаю вас.

Батько залишився вдоволений такою відповіддю сина, але одразу ж забув про цю розмову. Він знову повністю переключився на поле поки що незавершеної битви. Гетьман бачив, що війська переміщуються злагоджено, без метушні, розуміючи, що саме виконання наказів воєвод та ротмістрів врятує їх. Жолкевський не бажав ще однієї битви. Військо страшенно стомилося.

Борковському та молодшому Жолкевському знадобилася добра година, щоб виконати наказ гетьмана. Перетворники повернулися вже тоді, коли сонце перевалило за обід. Зі щасливого виразу Лукаша Жолкевського гетьман зрозумів, що новини будуть добрими.

— Розповідайте!

— Ми зустрілися з графом Якубом Делагарді і Горном, — говорив Петро Борковський. — Спочатку граф не захотів нічого чути про відступ, переконуючи нас і себе у тому, що його люди готові битися далі. Правда, Горн не поділяв такого ентузіазму. Ми бачили, що і німці, й англійці не