Василь Павлович Бережний - Лабіринт

— А я от нічого не второпаю, чи хтось підключився…

— Ні, поглянь на панель відстані — вісімдесят тисяч світлових років! Ми в різних кінцях Галактики.

— В мене такої панелі нема.

— Отож, ще не винайшов… Через деякий час змайструєш… Це нескладна приставка.

— Чому ти все передбачаєш? — Наш Іван уже трохи оговтався і говорив спокійніше.

— Мені здається, що в нас цивілізація трішечки попереду, хоча ми й рухаємося синхронно. Для такої грандіозної системи, як наша Галактика, невеличке відхилення цілком природне.

— Отже, ви, по відношенню до нас, живете в майбутньому?

— Виходить, що так. Я, наприклад, із своєю Надією вже одружився, маємо сина.

— То що — і я скоро одружуся? — з подивом вигукнув Іван.

— А як же інакше? Ми з тобою двійники в усьому, розумієш… Саме це й передбачав наша гіпотеза структури Всесвіту. Синхронність і симетричність. Наша планетна сім’я — у протилежному завитку спіралі, на однаковій з вами відстані від центру Галактики, сказати б, на різних полюсах…

Шуми приглушили останні слова, і Йван наледве їх розібрав.

— Полюси? — повторив, прихиляючись до гравіфона. — Цікаво, який зараз у ваших електронів?

— Позитивний. А у вас?

— Негативний. — Іван зітхнув. Далекий співрозмовник вловив це зітхання, спитав:

— Ти чого так скрушно зітхаєш? Ми з тобою щойно зробили велике відкриття.

— Але ж антиматерія…

— Зрозуміло: безпосередній контакт виключається. Та його й не може бути — наші планети розділяє занадто широкий простір, подолати його неможливо. То вже велике щастя, що ми встановили контакт, можемо обмінюватись інформацією, хіба ні?

Долаючи шуми, спричинені незчисленними гравітаційними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про події на симетричних планетах. Той, далекий співрозмовник, розповів, що їм удалося уникнути ядерного конфлікту, що космологи висунули «вакуумну теорію» виникнення Всесвіту, а фізики визначили масу спокою у нейтрино.

Хоча чутність в окремі моменти падала до нуля, Іван одержав чимало наукової інформації, але, на жаль, занотувати її не зміг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, перший контакт. До наступного приготується краще.

— А що відомо вашій науці… — Іван зробив паузу, підшукуючи слова, — ну, з тих питань…

— Кардинальних, як ти казав? «Чому» та «навіщо»? Я теж сушив собі голову.

Голос почав тонути в шумі.

— Мати-Природа… життя… живеш — не вмирай… мудрість… дитячі запитання…

На цьому перемови обірвалися остаточно. Надворі вже сіріло, коли Іван крався по лаврському дворищу. Почувався так, наче побував у незміряній далі космосу, на іншій планеті. І ніхто навіть не здогадується, яка всесвітньо-історична подія сталася цієї ночі. «Нічого, скоро дізнаєтесь», — думав Іван і чомусь уявляв, як скривиться обличчя керівника лабораторії. Одне тільки гірчило — останні слова… «Дитячі запитання»… Що він цим хотів сказати? Невже не розуміє… А Надія буде здивована… Вона вже змучилась, бідолашна. Якби інша… Це треба цінити… Але насамперед все-таки наука. Наді нічого не зробиться, коли ще трохи зачекає… Не покине. Раз та… анти-Надя… Кумедно: анти-Надя. А вона ж є, це без сумніву. Певне, така ж гарна, як і моя. Тільки й того, що атоми її тіла мають протилежний заряд.

Діставшись до свого холостяцького житла, Іван як ліг спати, то прокинувся після обіду. Подзвонив до лабораторії, мовляв, трохи занедужав, а сам сів до столу, щоб записати все, що з ним було цієї ночі. Проте написав лише кілька рядків: йому справді нездужалось. П’ять днів пролежав з високою температурою. Опісля, пригадавши свою пригоду, довго не міг повірити, що це таки справді було, а не примарилось.

— Надю, наречений з’явився!

Майбутня теща явно кепкувала з Івана, він зовсім на те не зважав. Приходив на побачення опівночі майже всю весну і ціле літо, аж доки не закінчив своєї дисертації. На іронію Надиної матері відповідав:

— Хочете вченого зятя? Терпіть.

Нарешті поклав Надії на стіл голубу папочку, зав’язану білими тасьмами.

— Ось вона, моя мрія безсонних ночей! — Іван був у піднесеному настрої і говорив трохи патетично. Погладивши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: — Тут нова теорія структури Всесвіту.

— Закінчив?! — зраділа Надія. — Нарешті… Вітаю тебе!

Вона притулилась щокою до його шорсткої щоки, не наважуючись при матері цілувати свого обранця.

— Так, закінчив. Наче гора з плечей… Раділи всі троє, це було схоже на сімейне свято.

— Щодо структури Всесвіту, — пояснював Іван, — то зараз домінує теорія Великого вибуху. Нібито на початку вся матерія була стиснена в одному праатомі, ну, може, в такому об’ємі, як горіх. Стався вибух, і з тієї миті Всесвіт розширюється. І це ніби узгоджується спостереженнями… якщо заплющувати очі на симетрію галактик… Тепер же з відкриттям анти-Землі, стало