Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

відповідала бабуся. — Але я не певна, чи то було біля Оперного, чи на хмародері Шпрехера — його, здається, якраз будували тоді? То був перший висотний будинок у Львові. Мені завжди здавалося, що він виліз саме туди. Але я можу і помилятися.

— Ти це бачила?

— Ні, Богу дякувати, не бачила, але чула, як хтось розповідав.

— І що то був за гачок?

— Такий круглий гачок із металевою ручкою для защіпання дамських черевичків. Тоді черевики робили з ґудзиками і з петлями, тому іноді без такого гачка їх було годі застібнути.

— І що сталося з тим чоловіком?

— Зірвався і розбився.

— На смерть?

— Так.

Софія була музично обдарованою, тож її рано віддали вчитися музики, а також хореографії. Тоді у Львові була мода записувати дівчат «на евритміку» до хореографічної студії Лялі Федак-Дрогомирецької. У передпокої студії висів портрет Еміля-Жака Далькроза, за методою якого тут навчали. Софія пригадує, як щоразу звертала увагу на закручені догори вуса і на трикутну борідку чоловіка на портреті й одразу ж замислювалася, як саме йому вдається так закручувати вуса. Мабуть, він повинен постійно про це пам’ятати і за кожної нагоди поправляти їх пальцями перед дзеркалом чи і просто так. Якраз тоді Софіїна мати вирішила, що доньці дуже гарно зі закрученими локонами і змушувала її щодня спати на папільйотках. То було незручно, і Софія не могла виспатись, а потому ще цілий день треба було пильнувати, щоби «льочки» не розкрутилися, не заплуталися, не випросталися від вологого повітря у ванній чи надворі під дощем. Софія ненавиділа «льочки» й відтоді ніколи не змушувала своє пряме від природи волосся закручуватись у кучері.

Метод Далькроза мав розвинути в ній почуття гармонії та ритму. Вчителька казала їм уважно вслухатись у музику і не поспішати рухатися — спершу дати «визріти крокам». На відміну від інших учителів танців, котрі змушували повторювати чітко визначені рухи, тут треба було імпровізувати, рухатися так, як підказувало внутрішнє чуття, розвивати його в собі.

Кожна дитина імпровізувала під музику, намагаючись упіймати ритм і перевтілитись у якусь «роль». Меншим дівчатам це вдавалося легше, старшим уже давалася взнаки скутість, набута в інших школах. Між собою дівчата часто нарікали, що не розуміють, чого від них хоче вчителька та що значно простіше танцювати «як усі». Софії подобалось у студії, вона вже була далеко не «дитиною», коли потрапила до цієї школи. І пані Ляля швидко помітила її обдарованість, після кількох занять запропонувавши їй стати асистенткою. Так Софія отримала свою першу роботу і довідалася, що має не лише музичне, а й педагогічне обдарування. Дівчатка, котрі безладно бігали по сцені в ролях «хмарок», «вітру», «дощу», ловили кожне її слово. І якщо шефова воліла мовчки спостерігати за уроками, майже не втручаючись і даючи дівчатам цілковиту свободу, то Софія підходила до кожної, поправляла поставу, вчила рівно тримати ногу, показувала гімнастичні вправи, які слід робити вдома. Це додавало дівчатам сміливості, й вони починали рухатися значно розкутіше, ніж до того. Декому Софія навіть шила костюми чи допомагала перетворити завеликий чи незграбно скроєний костюм на гарний і допасований до фігури. Дівчатка обожнювали Софію, бо навіть критикувати вона вміла, не ображаючи, а заохочуючи.

### 1990—2011

— А ти знаєш, що тут було раніше? — спитала раптом мама Галину, коли вони, перш ніж повернутися додому, сіли з’їсти по морозиву на лавці біля пам’ятника Іванові Підкові, перечікуючи, поки минеться година пік і транспорт не буде такий переповнений.

— Площа Святого Духа? — намагалася пригадати Галина.

— Так. Отам у середньовіччі стояв невеличкий костел, — мама показала рукою, — а при ньому діяло щось на зразок жебрацької комуни.

— Зачекай, я намалюю, — сказала Галина і витягла записник.

Через мить на сторінці з’явився готичний собор із чималою прибудовою.

— Ну, не знаю, чи той костел був аж такий величний, — засумнівалася мама. — Його ж побудували на кошти міської громади.

— А чому ти думаєш, що в міській громаді не було багатих людей? Може, вони не пошкодували грошей і побудували справді гарний костел, — і Галина намалювала священика.

— Знаєш, чим був особливий той костел? — запитала мама.

— Ні.

— Патронат над костелом і над шпиталем належав не духовенству, як зазвичай, а місту. Про це навіть ідеться у спеціальних папських буллах, які зберігаються в міських архівах.

— Тоді священик мав бути злий, — припустила Галина і домалювала йому гачкуватий ніс.

— Точно! Цей привілей так дратував усіх священиків міста, що в Латинській катедрі біля Ринку навіть гасили свічки, коли згадували міських радних, котрі цей привілей затвердили. А згадували їх в одному ряду з Каїном і з Люцифером.

— Зачекай. Це гарна картинка, — і Галина намалювала службу Божу, а на стіні — сцену братовбивства, за якою спостерігають численні священики, і згашені свічки, над якими куриться димок. — А хто жив у тій комуні?

— Жебраки, повії, каліки, пияки.

— Мабуть, то було місце з