Андрій Хімко - Під Савур-могилою

вільними християнами. Лихо наше нині гірше від ординських людоловств, і саме тому, що й ляхам, і литвинам, і московитам вигідно розколоти нас на шматкові терени, окремішні домагання й озвичаєності не лише оружно, а й духовно, ви, похідці доблії, мусите всіляко противитися цьому, як гріхові Божеському й ойчинному...

Благословляю і напучую вас не по своїй волі, а по волі Божій і поспольній!.. На обширах Стародубського полку, як і під Литвою та Польщею, відправу ведуть перекинчики-никонівці, паплюжачи часом теперішню Київську церкву і її провідців, як і самого митрополита Балабана!.. Бійтесь того, боріть те всюди паче і паче!..»

Правлячись попереду вершників у тихий, заінеєний ранок, тішачись тим, що охочекомонці добре озброєні, одягнуті в теплі кожушані вдяганки, в бекеші з башликами, на добре спочилих конях, везуть у хвості загону ще й запаси всілякої сніді, Сірко не міг відірватися від проповіді отця Петра, а найпаче від його думки, що «лихо наше нині гірше від ординських людоловств». Та думка, як хробак, сиділа в ньому, точила й гризла його, бо чув від деяких із чільців й інше і не міг змиритися з тим іншим.

Ледь утоптаний у снігах путівець між занесеними хурделицею зимівниками і хуторами в міру просування загонів ставав ширшим і уторованішим, і свіжопідковані коні, покриті інеєм, долали його залюбки.

У Пальнику охочекомонців зустрів Васюра Варениця із джурою Касяном Чехом, а місто повнилося ворохобними пиятиками, чубленнями козаків, ходіннями по вулицях всіляких штукарів-маланників, похмільників, задирак і бузувірів.

Зустріч із розгубленим Вареницею та його джурою, оргії козацьких гуртів геть витиснули із Сіркової пам'яті спогади і наповнили його новими клопотами, гризотами і турботами. Навіть його наказні Варениця і Сулимко були напідпитку, зустрівши свого воєводу, отамана і полковника в кальницькій паланці-канцелярії ральцем-бенкетом, гигикаючи в застіллі із сотниками, бунчужними та скрибами.

— Оце так ви тут господарюєте, пани довіренці?! — після чималої мовчанки, як грім із неба взимі, привітав сотенних Сірко.

— Та-а-а, пане полковнику,— намагався повертати неслухняним язиком місцевий війт Танас Хробак,— скільки того життя? І Святки ж належно треба провести, і...

Та Сірко не дав йому докінчити:

— Бачу, проводжаєте непогано, а чим те кінчиться, товариство славне, і до чого приведе, не бачу,— не знав Сірко, як себе повести в тім становиську.

— Приведе до гіршого, ніж було, але значно кращого, ніж буде, прости нам, доблію полковнику,— обізвався із застілля гніванський сотник, поправляючи довгі, як хвостики на бунчукові, сивуваті вуса.

— Ага-а-а, прости полковнику,— підтримав його Адам Сулимко знічено і розгублено.

— Усі, крім пана Адама і пані...— зупинив суворий погляд на присутній за столом дорідній, також підпилій, жінці.

— Ядвігою зовуся, прошу пана,— підказала йому молодиця, кинувши лукавою сміховинкою із очей.

— ...і пані Ядвіги,— запримітив щось облудне в жінці Сірко,— панове, вільні на днесь. Пізній ралець скінчився, то ходіть до нічлігу, а завтра на свіжі голови погутаримо.

Бенкетники неохоче, ніби зморено виходили із-за столу, накидали наопашки хто кунтуш, хто жупан, хто свиту чи бекешу та шапки і, спльовуючи, ремствуючи та сопучи, виходили замешкливо у відкриті двері на вулицю. Встала з-за столу, ковзаючи рукою по обрусу, та сіла на лаву спиною до нового розпорядника і Ядвіга, оговтавшись під колючим, прилипливим поглядом приїжджого полковника.

— За які пеньондзи а чи таляри і з чийого скарбу, наказний полковнику, ви тут пиячили? — запитав по мовчанці, тяжко дихаючи Сірко в Адама Сулимки, який стояв ні в сих ні в тих, підперши спиною одвірок.

— Військового скарбу, пане отамане, ми нігде ніц не чіпали, як і наставляв ти нас. А пили-и за кошт щедрої пожертви шановної пані,— вказав очима на Ядвігу.— Покійника мужа її пом'янули, та й тільки...

— Я так і здогадувався, Адаме, що пані має пристойний фільварок, поташну буду, залізну рудню і монетну мінцарню. Чи не так, пані? — перевів тяжкий погляд Сірко на молодицю.

— Ядвіга я...— відчувся обур в голосі жінки.— І не для кпинів я тут, а робила-м пожертву!

— Здогадуюсь, пані Ядвіго, що не для кпинів,— скривив в уїдливому посміхові уста Сірко.— Це ж тебе люди прозивають Павучихою, це ти, шановна, продала нещодавно млина в Сурмицях лубенському міщанинові Тимкові Буткові? А чи, може, це не ти?..

— Ну-у-у, я-а-а-а, а що панові до того? Де б же талярів мала на ралець?

— І твої родичі, подільчани, батько і син Кохановські, купили із бродівськнм вірменином Миколою Марковичем овечі шкури в Молдові?

— Ну-у-у, мої-і-і, а при чім тут вони? — змочила Ядвіга уста язиком, уже лякаючись непересічної обізнаності отамана.

— То ти допомагала нещодавно через гетьманський суд засадити до в'язнення і купця Юдку?..

— За яким правом пан чинить мені дознаннє? — підвищила голос жінка.

— Я, пані, полковник калькицький і прошу мені відповідати чемно і правдиво, доки я терпеливий.

— Я до того ніц не мала-м справунків, а ле-м оповіла-м судові про Юдку, як він у Яссах намарне, по-шахрайськи засадив до ями кам'янського купця, а мого брата, Якова Богдановича, пане, то чим у тому си провинила-м?

— А тим, пані Ядвіго,— дивував і спантеличував Сірко і Сулимку, і свого джуру, і шинкарку,— що ніколи ти не мала чоловіка, якого щойно поминала, а тому скажи мені щиро й по правді,— і я подарую тобі всі провини,— хто тобі дав