Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

проти мене, а мені - проти тебе, аж поки можна буде зв’язати нас обох, знесилених. А зв’язаним нам, що схотять, те і вчинять, - поклав Балагура голову на руку, упершись ліктем у стіл.

-Хіба ми не з росіянами та іншими робили революцію і були побрати­мами? - спитав роздумливо Карпо, відчуваючи, що гість має рацію, а головне - не є його смертельним ворогом. “Може тому, що він Миронів товариш, що знав матір і знає дядька Харитона, не стає в мене до нього ненависті?”, - майнуло в голові Янчука.

-В тому й суть, що ми не бачили, де край побратимству, а що мусить бути недоторканно своїм для кожного, а зрозуміли аж тоді, як стало пізно, бо імперія схаменулася, впряглася в свої шори, почала стріляти в тім’я наших конармів та ставити своїх, єдинонеділимців, - тикав гість пальцем у стіл. - Це все рівно, приміром, що я прийшов до тебе в хату при біді, ти мене притулив на якийсь час, а я лишився й надалі, не лиш допомагаючи порядкувати в твоїй хаті, а й тебе відтісняючи від порядкування в ній.

-Про що ви, Семене, і не доберу? - дивився спантеличено Карпо на Балагуру, не розуміючи, куди той веде.

-Бачиш, - гарячився гість, - росіянин в Україні, як і в інших зем­лях, порядкує, розпоряджається по-давньому через гепеушників, як у себе вдома, виловлює тих, хто відстоює свої права на своїй землі, противлячись насилові, убивствам і облудам, а ти, захопившись господарством та тимчасовою змогою винуждитись, того зрозуміти не можеш. Та хіба лише ти? Спершу, голубе, нам треба свій двір огородити та захистити, а вже потім братися в ньому за свої порядки, а ми всі городили двір сусідові і не помітили в побратимстві щирім, коли і свій йому всередину огорожі вплели, під його порядки та уподобання підтасовуючись.

-Не втямлю, що кому до мого двору і при чому тут він, - вже шкоду­вав Карпо часу.

-Бачу, добродію, що ми говоримо різними мовами, але коли б то лиш з тобою таке було, а то ж багато вас, осліплених, є й буде, аж поки вас, як конармів отих, понищать, - опустив у ожурі голову Балагура.

-Щось не так я говорю чи зневажити мене хочете? - ображено подивився Карпо на схиленого Семена, досадуючи.

-Хіба тебе можна більше образити, аніж ти вже ображений, Карпе? Першим обов’язком від природи у тварин, птахів і людей є знаходження лігва, гнізда чи хати, а вже потім - господарювання в ньому і виведення потомства. А ми свого гнізда не зуміли звити, а вже  напустили в нього гадюччя, споконвічних гнобителів своїх. От і порядкує в нас той же жандарм, тільки набагато дикіший, бо той царський був паном із пана, а цей - із раба й розбійника. Одну неволю ми скинули з народних пліч, а другу, чи не гіршу, посадили, - морщився Балагура, виправляючи шию.

-А я ж у чому винен, по-вашому? Може хочете, щоб якомусь чимось допоміг?

-Хочу, щоб ти нарешті усвідомив, у якому ми стані опинилися, оду­рені, хочу, щоб ми боролися дружно й гуртом проти чужих нав’язувань, вигнавши з краю переслідувачів наших кращих людей, хочу, щоб ми стали водностай, відірвавшись кожен від свого двору в ім’я державного нашо­го, спільного, ще дідівського!

-То ви задля цього й прийшли до мене?

-Прийшов поділитися нашим спільним горем, якого ти за землею, гос­подаркою та дядьковим спадком не бачиш, і попередити, що коли ми не позбудемося набрідців, то будемо винищені,  лишивши дітей рабами, а землю - сплюндрованою. А ще, скажу тобі, найбільше горе - це нацькови і оббріхування нас гепеушниками: тебе, що мав царського Хреста, мене, що був із Григор’євим, Пилипа, що був унтером, Левка, що воював разом із махновцями, хоч ті й були запрошені в спілку червогоо владою, Явдокима, що чув, як убив Пархоменка в тім’я інспектор чека. Ти ж придивися, - аж трясся Балагура, тикаючи пальцем у стіл, - жодного червоного  козака сьогодні в Чигирині немає при владі із тих, що воювали за ре­волюцію. На всіх нас аж до боротьбистів і укапістів начеплено бирки контри, банди! Невже це тобі ні про що не говорить?!

-А Хорунжа, а Бондаренко?

-Хорунжа сьогодні в замах ледь сидить, Бондаренко в комуні скніє, вже тричі допитаний Бергавіновим, що осівся в Черкасах, як губернатор, про родинність через жінку із холодноярівцем Деркачем. Гепеушники під призвідством вияснення, хто є хто, ганьблять і червонокозаків, і укапістів, і боротьбистів, і навіть таких пролетарів, як Кузьма Сидо­рович Таран. Це основне завдання, що направляється з Москви.

-Дзержинського ніби перевели із ГПУ, чи що? - вкинув Карпо чуте.

-Їх усіх, використавши, переведуть на пти з часом, бо знову повернеться все до імперії. Царського генерала Каменєва, чи й Брусилова, ба, не переводять, а покручя Антонова-Овсієнка від армії відсторонили, а Пархоменка вбили і тепер на черзі Котовський.

-Казали ж, то махновці вбили Пархоменка?

-Махновці завжди хвастали, коли убивали ворогів, а тут вони заперечують, кажуть, що навіть на Черкащині не були в той час, не те що в Бузівку. Так що суди сам...

-Я за рівність і братерство, за землю й волю воював, натому й стою, а оте паплюження, думаю, тимчасове, - чухав потилицю Карпо, шкодуючи, що тратить час на розмови, не вміючи належно відповісти гостеві.

-В тому й суть, що не тимчасове і веде від рівності й братерства та волі. Земля, обіцяна селянству, поки-що відволікає його від політики й рідної армії і веде, помінявши царів, у ярмо тієї ж імперії. Її з часом відберуть, бо вже тепер говорять про сози й комуни, вона буде спільною й нічиєю, державною, а держава - не наша, а імперська. Отож, треба, щоб усе це знали наші люди, щоб неписьменні вчилися грамоті, яка б їм відкривала очі.

Наступила прикра мовчанка, Карпо дотумкувався, насупившись, роз­гадував слова гостя.

-Чував, що ти кушнірувати пробуєш? - спитав Балагура, помінявши тему. - Здібний ти і беручкий чоловік, Карпе.