Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

Звичайно, козаки не тримали велику армаду чайок, хоча кількість їх завжди відповідала кількості козаків, що збираються в похід морем.

Справа в тім, що козаки «топили» свої судна у лише їм відомих місцях, щоби за необхідності дістати їх знову Затоплювали також гармати, зняті з галер.

Водяник пирснув.

— Вище Чортомлика, третя заводь ліворуч! Теж мені, схованка! — сказав він і тут-таки отримав добрячого стусана від Андрія.

— Відкіля ти знаєш? — Колій вирячив на водяника круглі від подиву очима.

Водяник з-під лоба глянув на свого товариша.

— Та пірнав там якось, — буркнув він.

— У плавнях?! — здивувався Колій.

— Та було діло… — відмахнувся Никодим, не бажаючи вдаватися до подробиць, на що Колій лише розвів руками.

— Синоп… — задумався Андрій. — Велике місто, і фортеця там міцна… Боже допомагай!

Синоп дійсно був великим, багатолюдним і квітучим містом. Поза всяким сумнівом, козаки сподівалися на багату здобич, оскільки славився Синоп розкішшю своєю на весь схід. Та й невільників було там чимало, так що «роботи» козакам у Синопі був непочатий край.

— Підемо до Дніпра? — звернувся до Андрія Никодим. Козак кивнув.

Вечоріло. З Дніпра потягувало приємною надвечірньою прохолодою. Сонце вже наполовину сховалося за обрієм — величезне і червоне, воно наче передвіщало швидку і неминучу кров.

— Он, червоне яке! — сказав водяник. — Завтра вітряно буде.

— Так, — погодився козак.

Десь високо в небі заливався жайворонок.

— Не спиться, йому, — мимоволі зауважив козак, задивившись у небо. — Никодиме, а навіщо воно тобі?

— Що? — здивувався водяник.

— Ну, в похід іти?

— А-а-а… Розумієш, світ хочу подивитися, та й натура в мене така, що на місці не сидиться… Завжди на свій зад пригоди шукаю…

Андрій посміхнувся і поплескав водяника по плечу.

— Що правда, то правда.

— Сивий, я там коло берега човна бачив, можна поплавати?

Козак знову посміхнувся.

— Водяник у човні! Та плавай на здоров’я.

Никодим подався до пристані, а Сивий пішов у курінь, розстелив жупан на підлозі і швидко заснув.

Прокинувся козак далеко за північ від незрозумілого шарудіння.

— Хто? — запитав Андрій.

— Тихо, свої, — почув він голос Никодима.

Від водяника пахло рікою, й у сяйві місяця, що пробивалося через вікно, козак помітив, що Никодим увесь мокрий.

— Ти що, човен потопив?

— Спи. На місці човен.

Водяник зняв чоботи, скинув сорочку і змінив шаровари.

— Що з тобою сталося? — не вгавав Андрій.

— Та тихо ви, — невдоволено буркнув хтось зі сплячих козаків.

Никодим підморгнув Андрієві, розстелив жупан і ліг.

— Добраніч, — сказав і миттєво захропів.

Надворі лише засіріло, а на Січі вже почалася метушня. За наказом кошового, Уманський курінь відправлявся в плавні за затопленими чайками.

Андрій встав одним з перших. Вийшовши на поріг куреня, козак смачно позіхнув і потягнувся. Никодим сидів на лавці під стіною куреня і гострив свій топір.

— Здоров, Никодиме, — привітався козак.

— Здоров, Сивий.

— Можна? — Андрій вказав на топір. Водяник подав козаку свою зброю. Андрій зважив його.

— Заважкий, але збалансований добре. Звідки такий?

— Савка подарував, до цього інший був, простіший, — відповів водяник. — Цей Савка знайшов десь.

Зазвичай Андрій носив одну шаблю, але коли йшов у бій, то брав і другу, яку кріпив до сідла свого коня.

Взагалі характерники, йдучи на бій, роздягалися до пояса і брали в руки по дві шаблі, рідко користуючись вогнепальною зброєю. У мистецтві фехтування характерники багато в чому перевершували будь-яких інших козаків. Були вони запеклими рубаками, і до смерті ставилися з неабияким презирством. Бувало таке, що поранений, побитий, поколотий шаблями характерник продовжував битися, як ні в чому не бувало, а по закінченні битви падав замертво.

Сивий зайшов до куріня і за мить повернувся з іще однією шаблею. Дістав з піхов одну з них і простягнув водяникові. Той теж зважив клинок і схвально кивнув.

— Булат, — коротко сказав Андрій. — Подарунок діда-коваля.

— О, — вигукнув Никодим, — мій топір теж булатний. Тільки от бачиш, — водяник вказав на лезо своєї зброї, — мій інкрустований сріблом. Сам розумієш…