Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

став довідуватись, від чого ці обставини залежатимуть, можливо, від його фінансових можливостей чи чогось іншого. Були тут жінки, які лише танцювали, а після виступів повертались до своїх сімей. Тільки не така, як вона, подумав Леонід. Таку напевне можна купити...За столом вони вкотре почаркувалися бокалами того, що тут осмілились назвати шампанським. Тепер вони дивились одне одному в очі, наче закохані.

— Може, вже підемо? — нетерпеливо вирвалось у Леоніда.

— Який ти нетерпеливий! Я ще мушу виступити.

Він не був нетерпеливим, він просто хотів переконатись, що вона піде з ним. Він знав, що вона його розчарує, але він не хотів залишатись на самоті. Він цього просто боявся.

— Грузія, — почав він ні з того ні з сього, — прекрасна країна з чудовим кліматом. Вона мала б більші шанси стати туристичним раєм, ніж Італія чи Іспанія. Проте тут ніхто ніколи не чув про неї, більшість навіть не знає, що така країна взагалі існує.

— А це грає якусь роль? Ти що, грузин?

— Ні, поляк.

Було просто дурістю видати себе за поляка, та якби сказав, що німець, то вже одна його вимова викликала б підозру.

16

Прокинувся він пізно з болем голови та огидним присмаком у роті. В ресторації замовив велику склянку томатного соку, гостро приправлену перцем та сіллю, та ситний сніданок, хоч їсти і не хотів. Йти на Лімпрунштрасе вже було пізно, Заремба і так уже напевне давно пішов. Треба сьогодні відпочити, подумав він, але спочатку про всяк випадок ще раз перевірити район Лімпрунштрасе, а тоді в кіно. Кращого не придумати.

У номері він прийняв таблетку, першу з десяти, і витягнув зброю. Вона була дуже проста і технічно досконала водночас. Циліндрична трубка товщиною в палець і завдовжки в двадцять сантиметрів. Якщо відкрутити запобіжник і натиснути на задню частину, то пружина заганяла в пістон штифт. Під силою вибуху поршень розривав скляну ампулу з отрутою, яку розпилював під тиском.

Це вже була удосконалена модель: спарені циліндри, з яких можна було стріляти поодиночно або з обох відразу. На кінцях були прикріплені металічні сітки для уловлювання скалок. На відстані до одного метра жертва вдихувала тоді багатократну смертельну дозу синильної кислоти, так що смерть наступала одразу. І не треба було навіть ідентифікувати жертву. Просто пройти мимо неї, натиснути на циліндр і піти собі геть. Навіть дитина з цим би упоралась.

— Можна і вистрілити собі просто в пику, — сказав він сердито сам до себе, але це вже були хвастощі. Зброю він опустив до внутрішньої кишені, хоч і не розраховував з неї сьогодні скористатися. Вже на вулиці купив газету і почвалав містом. Якраз пробило одинадцяту, коли перетнув Марієнплац і глянув на фігурки угорі на фасаді ратуші, які рухались уздовж годинника. Через міст Людвіга він перейшов Ізар, щоб глянути, що робиться в будинку на Лілієнштрасе, де розміщені друкарня та редакція зарембівської газети. Все відбувалося машинально, коли раптом побачив припаркований опель Заремби. Паралельною вулицею він повернувся до моста, звідки непомітно міг продовжувати спостерігати за машиною. Біля дванадцятої Леонід побачив, як до опеля сіли чоловік і жінка. Хоч з такої відстані було лише видно, що чоловік досить низького зросту, він не засумнівався, що це Заремба. На щастя, не сам. Сьогодні він не мав жодного бажання з ним зустрічатися, сьогодні йому на все наплювати. Підсвідомо він робив усе, щоб розминутися з Зарембою. Вже була за чверть перша, поки добрався до Лімпрунштрасе. Якщо Заремба відразу поїхав додому, то вже давно там, але по зачинених гаражних дверях не можна було судити, чи машина там. Зачекаю до першої, гарячково розмірковував Леонід. Якщо він тоді ще не з'явиться, то піду геть. І якщо він буде не сам, то теж піду. А якщо він усе-таки за той час прийде і до того ж сам, то це вже означатиме, що так йому судилося. Леонід уже вдесяте позирнув на годинник, бо йому хотілось, щоб пробила перша. Тоді можна піти перекусити, а потім... І тут з-за рогу з'явився синій опель, і він побачив, що Заремба в машині сам. Треба ж так, подумав він, не міг ще дві хвилини зачекати. Тепер йому кінець!

Опель заїхав у подвір'я, Леонід на ходу відкрутив запобіжник зброї. Підробленим ключем відкрив ухідні двері, зайшов у під'їзд і тихо зачинив за собою. Тримаючи у правій руці скручену газету зі зброєю напоготові, він піднявся сходами. Ще не піднявшись на другий поверх, почув, як десь нагорі несподівано відкрились двері. Від нервового напруження його охопив ляк. До нього долинули нерозбірливі жіночі голоси і чіткий цокіт жіночих каблучків, які спускалися йому назустріч. Що тепер? Невже діло вакса? Якщо піднятися вище, то жінка побачить його. Леонід рвучко обернувся і безшумно спустився на своїх каучукових підошвах на бельетаж. Та це теж не було виходом. Якщо вийти, то напевне зіткнеться з Зарембою, а з ним він має право зустрітися лише один раз. «Це провал», — подумав він. Але побачив ліфт і швидко натиснув на кнопку. Коли ліфт з дзижчанням спустився, він почув, як за його спиною пройшла жінка. Обличчя його вона бачити не могла, і Леонід з полегшенням сів у ліфт, вийшов на другому поверсі і затаївся на сходовій клітці. Коли двері внизу захлопнулися, він обережно став спускатися. На бельетажі знову було чути, як хтось відчиняє ключем вхідні двері. Це був Заремба. У правій руці у нього було декілька пакунків, очевидно, він побував у магазинах. В одному з них він побачив помідори. Вільною рукою Заремба намагався витягнути ключ, проте це було непросто, бо двері не зачинялися. Щоб виграти час, Леонід нахилився і вдав, що зашнуровує черевик. Заремба підпер ногою двері і продовжував вовтузитися з ними. Леонідові увірвався терпець, він рвучко підвівся і зійшов назустріч. Так близько до Заремби він ще не підходив.

— Що, ніяк не впораєтесь? — запитав він від хвилювання фальцетом.

— Та ні, вже все в порядку, — відповів Заремба, не глянувши на нього.

І тут Леонід узявся