Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

Тому він просто сказав:

— Спасибі, мене це не цікавить.

У Найта перехопило подих.

— Як?.. — тільки й зміг вимовити він нарешті. — Жалюгідний, сповнений пафосу дідуган! Я тобі пропоную весь світ, а ти…

У цей момент Кристаль увірвалася до залу.

— Увага, пане Хелловею! Це Дамон, а не Ангус Скрімм… — але слова застрягли в її горлі, адже з вигуком роздратування Дамон Найт зробив жест, і дівчинку відкинуло до стіни.

Кендред залишив дружину й підбіг до Кристаль поглянути, чи не поранена вона. Раптом його осяяло. Повернувшись до друга, він запитав:

— Дамоне, ти сказав, що можеш дати мені все, що схочу, так?

— Так, — відповів той із обережністю.

Хелловей пильно подивився йому в очі.

— Поверни мені Сьюзан, Марка та Девліна, — промовив нарешті.

Дамон Найт зблід, потім посинів від злості.

— Замовкни! Мовчи, мовчи, мовчи!

Дуглас, що застиг як укопаний на порозі кімнати, бачив, як дядько Кен упав на підлогу, судомно схопившись за горло, груди його здіймалися… він не міг зробити вдих! Цей демон якимось чином не давав йому дихати!

Дядько боровся ще якийсь час, потім знепритомнів.

— Облиш його! — тітка Гетті кинулася до чоловіка на допомогу, і незабаром той почав дихати знову. — Що ти сподіваєшся отримати в такий спосіб?! — крикнула вона Дамону.

— Він дурень! Я запропонував йому те, до чого він завжди прагнув! Це не та фантазія, яку він хотів? Я дав йому можливість утілити фантазію в життя… Створити за її допомогою власний світ, і він відмовився!

— Ти обіцяв йому прямо протилежне, хіба не розумієш? Краса фантазії полягає в прагненні, а не у володінні; в ілюзії, у часі, витраченому на фантазування! А ти запропонував йому смерть фантазії!

Дамон Найт знову здійняв руки.

— Досить, пані, я…

— Негідник! — Дуглас рвонувся до мага.

— Хлопчику мій, — кинув Дамон Найт у його бік, — чи не занадто ти товстий для того, щоб зображати Еррола Флінна?

Дуглас відчув, що все його тіло несподівано обважніло. Із кожним кроком хлопчину все сильніше притискало до підлоги, поки, дійшовши до чарівника, він не впав на коліна. Сил підвестися вже не було.

— Будь… ти… п-проклятий… — безсило прохрипів Дуглас.

— Наших б’ють! — відчайдушно заволав Пітер, стрибнув Дамону на спину та накинув йому на голову скатертину. Прагнучи не дати магові виплутатися, шукав поглядом Кристаль.

— Крис, ти де? Сюди, дай мені руку!

Але дівчинка, хоч і прийшла до тями, та все ж байдуже спостерігала за розвитком ситуації, ніби її все це не стосувалося.

— Хлопчику мій, — пролунав голос Дамона в Пітера за спиною. Той оглянувся і побачив мільярдера, котрий спокійно налив собі келих червоного вина і продовжував: — Якщо хочеш зловити кого-небудь… або що-небудь за допомогою скатертини, ти маєш спочатку переконатися в тому, чи здатна скатертина втримати всіх…

— Утримати всіх? — пробурмотів Пітер, дивлячись на згорток у руках. Чарівника, якого він вважав спійманим, там не було, а в скатертині… великий волохатий павук упав йому на черевик, потім іще один і ще — усі жовто-чорні. Переляканий хлопчик випустив скатертину, і весь повзучий вміст вивалився йому на груди.

— Ой! Рятуйте! Криста-а-аль! Кри-и-ис!

Пітер катався по підлозі у відчайдушних спробах звільнитися від павуків, які заповзали йому під одяг.

— Криста-а-аль!!!

— Пітере! — хлопчина відчув дотик рук подруги. — Пітере, я не знаю, що ти бачиш, але на тобі нічого не немає, чуєш? Нічого немає!

Усупереч словам Кристаль, Пітер не наважувався розплющити очі, боячись, аби в них не заповзли павуки. Неможливо, щоб це була тільки ілюзія. Адже тисячі лапок лоскочуть його під одягом!

— Пітере, заспокойся, нічого немає!

Несподівано пролунав сміх Дамона.

— Можеш дивитися, хлопчику мій, — мовив маг. — Це був тільки жарт, сподіваюся, ти не сприйняв його серйозно, адже завжди здавався мені безстрашним хлопцем!

Пітер обережно розплющив одне око. Жодних павуків. Розплющив друге й почав обмацувати одяг. Ні, жодних павуків.

Регіт Дамона луною віддавався в просторому залі.

Тремтячи від потрясіння, Пітер подивився на дівчинку, що схилилася над ним.

— Це ілюзія, усього лише ілюзія…

— Лобовою атакою ми нічого не досягнемо, Піте. Варто знайти інший спосіб.

— Ви починаєте мене дратувати, хлопці, — сказав Дамон, хапаючи Дугласа за комір і тягнучи до товаришів. — А поки ви думаєте, як мене знешкодити… — Він дістав із кишені пульт дистанційного керування і натиснув на якусь кнопку. Перегородка з опуклого скла, що відокремлювала водоспад, від’їхала вбік і зникла в скелі. До залу ввірвалося холодне й вологе повітря. Мільярдер натиснув на іншу кнопку, і за водоспадом запалився прожектор, освітлюючи вхід до печери. — …у мене є для вас робота, — повідомив він, широко посміхаючись.

Шериф полегшено зітхнув, коли Роберт Кершо сів у потяг, який мав відвезти його якнайдалі від Туманної Бухти. Усю ніч і більшу частину дня полісмен вислуховував марення цього журналіста про незвичайних підлітків і якийсь загін шістдесятирічної давності. Шериф так і не зміг зрозуміти, чи вважає журналіст його таким же наївним, як і своїх читачів, чи багато років полювання на примар просто звели бідолаху з глузду.

Принаймні тепер це вже не його справа. Начальник потяга дав свисток, почувся звук дверей, що закривалися, і, швидше за все, шериф уже ніколи не побачить Роберта Кершо.

Неподалік, тримаючись осібно, двоє кремезних чоловіків чекали розпоряджень. Начальник поліції подивився на годинник і уявив, як