Лідія Віріна - Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

class="book">стерильно чиста порожнеча якогось неземного пейзажу... Першого

серпня 19... року на місто почав падати пил... Пилопад не

припинився і наступного дня. І мешканці почали залишати своє

місто... А пил усе падав, падав, падав... І поховав пил

місто».

Письменник не лишає читачеві найменших сумнівів: нічого

спільного з радіаційним впливом не має той пил. Але його

вбивча сила не менша... В фантастичній повісті місто Глуховичі

(дуже легко впізнати в його землі — чорнобильську, в його

річці Ужиці — реальну притоку Прип’яті Ушу) загинуло під пилом

бездуховності, мертвим стало в ньому життя, втративши

мрійників і творців, зберігши лише обивателів, що

дотримувалися такого способу життя: «хап-хап, попоїли, тепер

поспимо».

Ні, у Володимира Зайця персонажі цього не промовляють. Але

животіють наприкінці оповіді саме так. Хоч не вчився майбутній

письменник-фантаст у Віри Романівни Ільченко, не бачив фільмів

і казок в її хаті. І хлопчика Володика, учня вчительки-поета, не стрічав, не підслухав його невідступних запитань: «Чому

воно так буває — все росте, все вмирає?»

Проте познайомив читача Володимир Заєць з своїм Хлопчиком, який, вдивляючись удалину з пагорба над Ужицею, прагне

відгадати, що там, у загадкових просторах, де небо стрічається

з лісом. Який, спостерігаючи світ пташок, повторює рухи крил, співає: «Ой, сорока-білобока, навчи мене літати!»

Звідки ж ці дивовижні збіги? Що мають означати?

Чи не те, що прозорливці такі існують на світі? І що вміє їх

народжувати поліська земля? Що взагалі на Землі мрійність, творча уява даровані кожному? Що від кожного — від кожного! —

залежить: зберегти, розвинути їх у собі або занедбати, знищити?

«Земля земська, вода річкова, а на землі люди!.. Допоможіть

моїй дитині!» — пам’ятаю таку примовку сільської цілительки.

Зв’язок із рідною землею кожного з нас і усіх нас від будь-

якої напасті рятує. От і Володю в дитинстві рідна земля

врятувала від хвороби, щоб він її від загибелі врятував...»

Із розмови з Вірою Романівною Ільченко.

Не тільки начальник чати не відпочивав. Ніяк не розходились

бійці, стиха перемовлялись біля давно згаслого телеекрана.

Невже трьох років нема, як лейтенант Правик прийняв третю

чату? Всіх уже мов з дитинства знає. І тут усі наче з однієї

сім’ї...

Добре, що зразу ввійшов до цієї сім’ї новенький, Андрій

Половинкин. Сьогодні він розпитував про черкаське училище.

Лейтенант розповів ще й про вищу школу, нехай бачить

перспективу. Схоже, інтерес до професії у хлопця щирий.

Рівно о першій ночі подзвонив до частини зі станції молодший

інспектор Володимир Палагеча. Доповів: все нормально, з

конструкціями, де було загоряння,— теж.

Лейтенант глянув у складений на ніч список постів і чат.

Іван Шаврей чергує біля чола будинку до другої. Ще майже

годину. Але зміна, Микола Ничипоренко, вже поруч з ним. Сергія

Легуна в диспетчерській змінить Віктор Галуза. Андрій Король, Андрій Половинкин сидять з ним у кімнаті для інструктажів.

Постояв з хлопцями, обговорюючи передсвяткові справи. На

Перше травня випадає їхнє чергування. Посміялись: «Графік сам

обирає, кого призначати в найвідповідальніший час!»

Лейтенант сказав молодшому сержанту Легуну, що побуде в

приміщенні начальників чат. І пішов. Гараж якраз навпроти.

Видно, як поблискують у відкритих боксах ретельно вимиті

звечора пожежні автомобілі.

Лейтенант зайде до себе. Через хвилину командир рою Анатолій

Захаров зайде до гаража, пересвідчиться, що машини сухі, і

прикриє відсіки. Подивиться на годинник: чверть на другу. Он

як засидівся над паперами. Незмінно був уважним до стану

матеріалів народного контролю. А тут похопився пізно ввечері: треба заповнити прогалини в протоколах. Поки не навів повний

порядок, не склав свою канцелярію. Хлопці досі тут.

«Невгамовні. Відпочивати коли?» — спитав, проходячи в будинок.

Що б там не вигадували естрадні дотепники, передбачені

розкладом години мусиш спати. Тапчани зручні. Але заснеш — і

все одно в напруженні. Така вже служба: пильнувати і уві сні.

І собі затримався біля вікна, подивився на станцію. Вона як

на долоні, добре освітлена. Про лампи денного світла атомники

з гордістю кажуть: «Наше власне сонце!» Вентиляційну трубу

називають маяком, її теж геть усю чисто видно.

Свідчить командир рою, водій ВПЧ-2 сержант Анатолій Захаров:

«І тут цей вибух. Ми почули його до того, як спрацювала

сигналізація. Раніше на частку секунди побачили: чорно-синє

полум’я сховало димаря майже до верхівки, на четвертому

енергоблоці обриси зламані. Вибіг у гараж. Сергій Легун і

Володя Прищепа біжать в «боївках»: «Вибух, виїжджай мерщій!»

Сергій до моєї машини, Сашко Петровський, Іван Шаврей — теж.

Прищепа — на перший хід, до Андрія Короля. А мерехтіння над

станцією вже в півнеба. Гуркоту я так і не почув, шурхіт над

розвалом, мов пісок сповзає. Начальник чати біжить повз мій

автомобіль, рукою махнув: «їдь першим, я спробую

додзвонитися!» Командир має отримати з місця пожежі телефонне

повідомлення, хоча б приблизні відомості, що і де саме

трапилось. Так передбачає «Бойовий статут», так було завжди.

Крім цього випадку».

Свідчить старший пожежний ВПЧ-2 молодший сержант Сергій

Легун:

«Коли трапився вибух, зразу зник телефонний зв’язок, я

схопив трубку, намагаючись з’єднатись: глухо. Хоч ми побачили

вибух раніше тривоги, все одно маю почути станцію. Вбіг

лейтенант Правик, уже і Галуза в диспетчерській, я швидше до

машини. Всі по місцях, ворота вже відкрив новенький, Половинкин, і теж до нас біжить».

Молодший сержант Андрій Половинкин:

«Коли на попередньому чергуванні мене без перепустки охорона

не випускала зі станції, начальник чати Правик сказав, щоб на

виробничий майданчик я не їздив, доки не прийдуть мої

документи. Але тут він гукнув: «Ідуть усі, їдемо разом!» Я

побіг до машини Захарова. Машина Короля теж уже була заведена, там сиділи Шаврей Леонід, Володимир Прищепа, Микола

Ничипоренко. Лейтенант Правик ще був біля телефону в

диспетчерській, вони чекали на нього, а Захаров уже виїздив. Я

сів до нього. Це смоково-рукавний автомобіль. Начальник чати

нас по дорозі до прохідної наздогнав, Андрій Король — вмілий

водій».

Андрій Король, сержант, водій третьої чати:

— Спочатку я був у ВПЧ-2 старшим водієм, по всіх чатах

підмінював, кого треба. Останній час з лейтенантом Правиком

служив, став повноправний у третій чаті. На постійну роботу

туди попросився сам. Начальник чати Правик моє клопотання

підтримав, начальник частини Телятников задовольнив. Третя

чата була найзгуртованішою. Сміливі хлопці, дружні, небайдужі.

Мені завжди подобалося, як красиво вони працювали на пожежах.

Начальник дає короткі розпорядження: звідки під’їхати, скільки

стволів. Я не встигну подати воду, а вони вже розгорнули

рукавну лінію, хоч на п’ятдесят, хоч на сто метрів.

Дехто «згори» називав третю чату найнеблагонадійнішою.