Камілла Лекберг - Крижана принцеса

що завжди могло протиснутися в його п’яні думки й зруйнувати зрадницьку завісу, яка щосили намагалася оповити його пам’ять милосердною темрявою.

Ноги затерпнули, і він витягнувся. Він намагався не звертати уваги на сигнали тіла й уперто лежав на місці. Якщо він почне рухатися, то втратить контроль над кольорами і йому знову доведеться витріщатися на холодну та порожню кімнату.

Іноді йому вдавалося помітити деякий гумор чи принаймні іронію в цьому всьому. Він народився з безмежною жагою краси й водночас був приречений на життя в потворності та бруді. Напевно, його доля була написана на небесах ще до народження або ж її переписали того фатального дня. Якби ж то. Неодноразово його думки кружляли навколо «якби ж то». Він грався з думкою, який вигляд мало б його життя «якби ж то». Імовірно, він жив би добре, був порядною людиною й мав родину та власний будинок, а джерелом мистецтва стали б радощі, а не розчарування. У садочку біля його галереї гралися б дітлахи, а з кухні долинали б запашні аромати. Ідилія Карла Ларссона у квадраті. Ще б додати троянди на рамочки фантазій. Алекс завжди була в центрі його картин. Вона стояла посередині, а він, немов планета, кружляв навколо неї. Коло за колом.

Фантазії завжди його зігрівали, але несподівано вимріяна тепла картина змінилася крижаною, написаною в блакитнуватих відтінках. Він її достеменно знав. Упродовж нескінченних ночей, проведених у тиші, він вивчив її до найдрібнішої деталі. Кров — це те, чого він боявся найдужче. Червона рідина, що різко контрастувала з блакитним кольором. На ній завжди була смерть. Вона звисала з країв і зубоскалила від очікування. Чекала, доки він виконає свою місію й зробить те, що мав зробити. Єдине, що він міг удіяти, не звертати на це уваги. Ігнорувати, допоки її образ не щезне. Імовірно, тоді могла б повернутися вимріяна картина. Імовірно, саме тоді Алекс знову могла так ласкаво всміхнутися йому, що в нього перехопило б дух. Однак смерть була занадто близько, щоб її ігнорувати. Вони знали одне одного вже багато років, проте знайомство не ставало приємнішим. Смерть втрутилася навіть у їхні з Алекс стосунки. Наполегливо й невблаганно.

Тиша пригнічувала. Десь оддалік він чув людські голоси, однак здавалося, наче вони були надто далеко, в іншому світі. Почувши, як хтось наближається, він звільнився з полону думок. Кроки в коридорі поступово гучнішали й вже відлунювали коло дверей його камери. Почувся брязкіт замка, і відразу ж двері відчинилися — до кімнати ввійшов огрядний комісар невеличкого зросту. Андерс завовтузився на ліжку й опустив ноги на підлогу. Настав час допиту. Як же йому хотілося швидше це пережити.

Синці вже потроху почали сходити, тож можна було сховати їх за тонким шаром пудри. Анна уважно розглядала своє відображення в дзеркалі. Вона бачила перед собою розбите й змучене обличчя. Без макіяжу добре виднілися сині відблиски на шкірі. Одне око досі було дещо червоним. Біляве волосся здавалося тьмяним і посіченим — їй давно потрібно було б відвідати перукарню. Однак Анна ніяк не могла знайти на це час, ба більше, їй бракувало сил. Уся її енергія розтрачалася на те, аби стежити за дітьми й самій не впадати у відчай. Як так сталося?

Вона знову зібрала волосся в тугий кінський хвіст і неквапливо вдягнулася, намагаючись не робити різких рухів, що змушували її тіло боліти. Раніше він бив її лише в такі місця, які можна було приховати за одягом, але останні півроку перестав бути обережним і неодноразово вдаряв її прямо в обличчя.

Найгірше — не те, що він її бив, а те, що день у день вона жила в передчутті побиття. Зі страхом в очах Анна чекала наступного разу й наступного кулака. Найжорстокіше — те, що він добре знав про це й грався з її страхом. Він підіймав руку, аби вдарити, а потім різко опускав її та всміхався. Інколи він ударяв її, здавалося б, зовсім без причини. До синців. Хоча рідко коли потребував бодай якоїсь причини. Навіть посеред обговорень, що приготувати на вечерю або який подивитися фільм, він міг несподівано піти навкулачки й вдарити її в живіт, голову, спину або куди йому заманеться. Потім, наче нічого й не сталося, він щось далі говорив, поки вона лежала на підлозі й хапала ротом повітря. Він насолоджувався владою.

У спальні всюди був розкиданий одяг Лукаса, і Анна спроквола збирала речі одну за одною, складала їх у шафу або кидала в кошик для прання. Коли спальня знову була в ідеальному стані, вона пішла до дітей. Адріан спокійно спав і, лежачи на спині, сопів із пустушкою в роті. Емма сиділа на своєму ліжку й спокійно гралася. Анна ненадовго зупинилася біля дверей і поспостерігала за нею. Вона так схожа на Лукаса. Такі самі гострі риси обличчя й крижані блакитні очі. Така ж упертість.

Емма — це одна з причин, чому Анна не могла перестати кохати Лукаса. Не кохати його означало б відмовитися від Емми. Він був її частинкою так само, як і Анна. До того ж Лукас був чарівним батьком для дітей. Адріан іще замалий, аби зрозуміти це, але Емма обожнювала Лукаса, і Анна аж ніяк не могла залишити її без батька. Як вона може позбавити дітей половини надійного, добре знайомого й важливого для них світу? Натомість вона має бути сильною заради дітей, аби вони також змогли пройти через це. Коли їхні стосунки з Лукасом лише починалися, усе було по-іншому. І вона вірить, що все ще може змінитися, однак це станеться лише тоді, коли вона навчиться бути сильною. Лукас неодноразово казав, що насправді не волів її бити, однак робив це заради неї, аби вона не припускалася помилок. Він казав, що їй варто ще постаратися, аби стати кращою дружиною. «Ти мене не розумієш», — докоряв він. Якщо вона віднайде ту чарівну формулу, здатну зробити його щасливішим, і нарешті навчиться поводитися правильно, то приводів для розчарувань поменшає.

Еріка не розуміла її. Еріка, самостійна й самотня, зі своєю мужністю й задушливою турботою. Інколи Анна відчувала в голосі Еріки зневагу, і це її несамовито дратувало. Що вона знає про відповідальність за чоловіка й дітей? Що вона знає про те, як складно на власних плечах нести тягар відповідальності, такий важкий, що ледь можна встояти? Еріка хвилювалася лише про себе. Вона завжди була занадто розумною для свого віку. Іноді Анні здавалося, що надмірна