Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

перекинутих ночвах, і наймичка. З серцем пхнув він чоботом собаку, рвонув за вухо хлопчика, грюкнув хвірткою і вийшов на вулицю.

Назустріч Балиці поспішав другий бурмистер, Онисим Ходкевич.

— А я до вас, пане бурмистре, — поквапливо заговорив Ходкевич, ручкаючись із Созоном. — Чули? Наш превелебний отець архімандрит знов починає старі вибрики.

— Який архімандрит? — не второпав Балика.

— Та Печерський же! Кир Єлисей! Кому ж більше! Один такий у нас, собака.

— А що?

— Як то «що»? — скипів Ходкевич. — Невже пан бурмистер сидить вдома і не відає, що на світі робиться?!

Ходкевич витяг картату червону хустку і витер спітнілу голову. Він був худорлявий і вузький у плечах. Довгий червоний ніс його звисав на рябі від сивини вуса і ріденьку цапину борідку. На щоках червоніли темно-багряні жилки, а голова, вузька і лиса, як яйце, вилискувала жовтим воском.

— А головне, народу скупчив силу. Купців привабив з містечок та міст, — говорив він, ховаючи хустку. — Цілий ярмарок. Я думав узяти возного і податися просто туди, та пригадав, що королівський декрет, яким торік заборонено Печерській оселі шинкувати і торгувати, переховується в ратуші. Отже, ходімо швидше до війта. Це так залишати не можна!

— А хто це розповів панові бурмистру? — вимовив, нарешті, Балика.

— Ясна річ — хто! Люди! Вже третій день в крамниці порожнеча, або зайде якийсь дурень, спитає каразії на жупан та й ніс відвертає: «Дорого, — каже, — в печерському монастирі дешевше». Який монастир? Що? Як? Покликав я сина: «Їжджай довідайся». Він і довідався. Наїхала народу сила-силенна, весь Київ можна крамом завалити.

— От сучий чернець, прости господи! — з серцем вилаявся Созон. — Ось чому він не вписався до братства. Вовчу думку затаював.

Війт Ходика вже знав про ярмарок на Печерському. В ратуші аж гуло. Лавники і прокуратори переглядали Литовський статут[134] і королівські декрети і щось тлумачили радцям, тикаючи у пергамент вузлуватими пальцями. Бучне обурення перших хвилин перетворилося на діловий настрій.

— Головне — возного. Тра накрити отця Єлисея з лицем, — з притиском приказував один з лавників. — Тоді все буде за законом.

— Тоді й протестацію впишемо разом із «сознанієм» возного.

— Так, але ж не кожен возний наважиться виказати всю правду. Підемо до нашого братчика, Гуторовича. Цей не побоїться архімандрита.

— Ще й свідків візьмемо з шляхтичів.

— Оце так, — підхопив Балика. — Обов'язково з братчиків: хай хоч один раз стане нам братство на користь. Тільки з чого розпочати? До суду вдатися, чи то спочатку поїхати до Печерського, подивитися на власні очі?

— Та звичайно ж, з Печерського, — підхопили лавники і важко загупали до дверей.

Пустир перед Печерською оселею квітнув строкатою і галасливою юрбою. Вантажені барилами горілки, пива та меду вози стояли двома довгими валками, а проміж них широкою вулицею сновигали люди, горлали п'яних пісень, притупцьовували і штовхалися, випиваючи чарку. Поруч палали на землі вогнища або жевріли жаром жаровні.

Баби смажили на них ковбаси, пампушки і сало. Продавці з кошиками, підносами пирогів та млинців, з цебрами огірків та макітрами гарячих вареників закликали покупців.

— Вареники! Вареники с сиром, з м'ясом і сливами! — вигукували вони, спритно настромлюючи десяток вареників на довгий шпичак.

— Кому капусти квашеної? — виспівувала червонощока, як яблуко, цокотуха-перекупка.

— Кавунів! Кавунів монастирських!

— Пшенички гаряченької!

І юрба розкуповувала книші й вареники, вмочені у густу сметану, наче помащені білим кремом.

З обох боків уздовж валки майоріли ятки приїжджих кpамapiв. Сукна, чоботи, козацькі і міщанські шапки, пояси і ронди рябіли всуміш з коралями, стрічками і хустками, біля яких годинами стояли селянські дівчата і молодиці. А ближче до Дніпра сивоусі дядьки придивлялися до коней і волів. Тут крутилися й чорновусі цигани з срібними кульчиками в одному вусі, горбоносі забарні волохи, татари-воловоди і менджуни на тонконогих бахматах-конях. А біляві литвини в білих свитках і шапках з доморобленого сукна розкладали на землі вибагливо вирізьблені дерев'яні ложки, сільниці, діжки й тарілки, суперничаючи з барвистими полив'яними мисками, глеками і макітрами міжгірських гончарів. Бурхлива юрба торгувалася, била по руках і знов починала торгуватися, пересипаючи свій торг жартами, дотепами або міцною і гострою лайкою.

Тут же співали лірники псалми, монахи й монашки пропонували хрестики і іконки, чотки з Афонської гори, пляшечки з іорданською водою. Циганки ворожили по долонях і на квасолі, настирливо канючили милостинки і спритно крали з кошиків і возів усе, що потрапить під руку.

На возах вищали поросята, гелготіли гуси, кудкудакали на смерть налякані кури. Цокотіли веселі жіночі голоси, щоки палали калиною, і навіть похнюплені прочани з саквами за плечима втрачали вигляд покаянної покори людей, що прийшли спокутувати свої гріхи.

Четвертий день вирує монастирський ярмарок. Шинкують монастирські хлопи. Добрих півсотні барил випили прочани, міщани і околишні мешканці. Викочують монахи вози чорнобузкового, наче окуреного димом, винограду, золотавих груш і червонобоких яблук. Накопичують гори малахітових кавунів, жилуватих, сіро-зелених динь дубівок і величезних жовтих гарбузів, що дивовижно нагадують турецькі чалми.

Цигани хвацько виграють кіньми. Чумаки ляскають по халявах батогами, прицінюючись до круторогих, присадкуватих, як буйволи, волів. Голова йде обертом від різномовного гамору, галасування, лайки, рипіння возів і вигуків перекупок.

— Дивіться! Дивіться, пане! — захлинається від обурення і люті Созон Балика.

Він забігає наперед і зазирає Гуторовичу у вічі, а Гуторович спокійно посувається далі широким кроком і обдивляється навколо.

Онисим Ходкевич і не зиркне на возного. Очі його нишпорять скрізь, і гостра яйцеподібна голова крутиться на довгій шиї, як у гусака. Він наче мацає поглядом кожен постав сукна у ятці, кожен пояс-черес, кожен жупан і підраховує збитки. І, сам того не помічаючи, смикає пальцем свій комір, наче хтось збирається здерти з нього останній жупан.

— От падлюки! І ятки, і буди! І столи, і вози! Краму скільки!.. — охкає війт Ходика, підхоплюючи возного під лікоть. — Ви тільки уважно дивіться, пане возний, щоб усе занотувати у своєму «сознанії». А ми вже ні за чим не постоїмо.

Возний мовчки покручує вуса. Ну, зрозуміло: чим більше збитку і шкоди, тим треба краще віддячити за докладне «сознаніє».

І раптом звертає до возів з горілкою.

— Звідки ви будете, дідусю? — питає він старого селянина, що наливає повні чарки двом підстаркуватим чумакам. — Чий ви?

Старий зводить на Гуторовича безбарвні плаксиві очі і витирає зморщені губи:

— Та монастирський же. Печерської оселі підданець.

— Звідки? — перепитує Гуторович.

— Та з містечка ж монастирського, з Василькова, — охоче відповідає старий і, зрозумівши, що це особа офіціальна, скидає шапку.

— А чого приїхав сюди? З власної волі чи з якогось наказу? — допитує возний, підморгуючи Яну Ренгульському і Микулашу Прищивському, двом