Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

підскочив до чорнильниці й ледь не перекинув її, сунувши в чорнило вказівний палець. Бігцем поспішивши до мапи, другий барон помстився першому, намалювавши таку межу, котра не залишала суперникові майже нічого.

— Дуже добре, — знову сказав Остин. — Слухайте рішення суду. Думки обох сторін взято до уваги, позов вирішено, — Остин обвів поглядом майдан, позивальники важко дихали. — Межі проходитимуть там, де ви їх зараз позначили, і кожен з вас буде володітиме тією територією, яку йому визначив суперник. Простір же, що залишився між межами, відходить державі. Рішення прийнято, і лиш посмійте його ослухатися!

Натовп завив від захвату, а осоромлені барони здивовано витріщалися один на одного, причому один з них механічно чухав носа замазаним в чорнилі пальцем…

Третьою, і найнеприємнішою справою був вирок грабіжникові, якого зловив у своєму будинку один небоязкий городянин. Грабіжника належало засудити на врочисте потоплення в стічній канаві, і люди, безсумнівно, вітали б такий вирок. Однак Остин барився, погладжуючи зміїну шкіру.

Підсудний був сухенький, нікчемний на вигляд чоловічком з ріденькою рудою борідкою, яка росла чомусь з одного боку густіше, ніж з другого. Закутий у кайдани, він трясся й присідав, так залізо видзвонювало — аж вуха затикай. З юрби на нього поглядали з презирством та цікавістю.

Остин зиркнув на батька — старий мовчав. Принц, очевидно, мав прийняти рішення самостійно. Майдан притих.

— Заслати на каторжні роботи, — зітхнув принц.

Юрба вибухнула радісними вигуками — принц виявив милосердя. Втім, навряд чи радість городян була б меншою, якби принц виявив, скажімо, суворість та рішучість. Остина, поза сумнівом, народ любив і шанував.

Нарешті, судове слухання було завершено, і на підвищення виліз міський голова. Судячи з напрочуд урочистого виразу його пухкого обличчя та паперового сувою в руці, батько міста збирався виголосити вдячну промову.

Старий король не любив промов, особливо вдячних. Навряд чи голова насмілився б постати перед зібранням зі своїм сувоєм, якби за спиною Контестара не стояв Остин — а який батько відмовиться вислухати слова подяки цого синові? Особливо якщо батько — монарх на порозі смерті, а син — його молодий спадкоємець, готовий зійти на престол… Приблизно так міркував міський голова, кланяючись королю й окремо — принцові, розгортаючи свій сувій і стаючи в позу, яка пасує до такої видатної нагоди.

— Ваша величносте! — почав голова співучим голосом. — Ваша високосте! Панове добродії! Добрі городяни! Зараз на ваших очах здійснився справедливий суд. Тут лунали мудрі промови, ухвалювались мудрі рішення, тут зло зазнало заслуженої кари, а доброчесність… гм… перемогла. Дозвольте мені від імені нас усіх скласти подяку… — мер зустрівся очима зі старим королем, той ледь помітно насупився, — подяку його справедливій величності… — зморшки на обличчі короля стали жорсткіші, — і найдостойнішому, найрозумнішому, а також найшляхетнішому із принців — його високості Остинові!

Натовп, що занудьгував був та почав розбрідатися, знову захоплено заревів. Обличчя короля проясніло, він насилу обернувся, щоб помилуватися своїм сином, якій від похвал зашарівся й збентежився.

Міський голова знову втупився у свій сувій і тому не бачив, як варта коло підніжжя помосту раптом захвилювалася, дзенькаючи зброєю, як когось спробували відтіснити, закрутився людський вир — і з самісінької його гущини раптом вибрався на узвишшя смаглявий, вузьколиций незнайомець.

— Від імені городян, — сказав він хрипкуватим, але вельми сильним голосом. — Ще одна вдячна промова від імені городян. Дозвольте виголосити, ваша величносте.

Меру, який ще не договорив, заціпило від такого нахабства й самозванства; він тільки хапав ротом повітря, наче акваріумна рибка. Юрба ж, навпаки, дуже зраділа такому повороту, із задніх її рядів лунало підбадьорливе:

— Нехай говорить!

— Злазьте, голово, годі!

— Шпарте, пане-добродію!

Незнайомець, відштовхуючи руки стражників, зустрівся очима зі старим королем. Контестар насупився, глянув на мера, на площу, на Остина — і кивнув. Стражники неохоче забралися, мер стояв стовпом з непотрібним сувоєм в руках, а незнайомець, відтіснивши його плечем, підійшов до краю помосту.

— Ваша величносте! Ваша високосте! Панове городяни! — почав він неголосно, але, як до того принца Остина, його чув увесь майдан. — Від імені багатьох із вас я приніс сюди свою подяку… і насамперед його високості, шляхетному принцові… Кажуть правда, що в трьох королівствах давно не залишилося шляхетних принців. І знаєте, чому? Шляхетність, мовляв, давно штовхнула б їх назустріч небезпеці, на битву за свободу й життя нещасної, півроку тому викраденої драконом принцеси…

Юрба завовтузилася, може, від ніяковості, може, й од гніву. Остин скам’янів за батьковим кріслом, а Контестар із самого початку промови сидів, похиливши голову, і обличчя його ніхто не бачив. Варта обступила промовця кільцем і раз по раз поглядала на короля, очікуючи наказу — схопити, скрутити, вивести. Наказу не було.

— Так кажуть! — підвищив голос незнайомець. — Та хіба хтось із нас слухатиме цю маячню! У давнину, щоправда, дійсно було заведено визволяти принцес, а не лишати їх чудовиську на поталу. Однак у давнину ж і лицарі були — ого-го! Визволяли, ще й драконячі голови на списах приносили… Але ж то в давнину! А хто посміє сьогодні ганити принцові, який не побажав стати з драконом до бою? Ніхто, шановне панство, бо битися з драконом насправді страшно!

У юрбі засвистіли й затюкали, одначе й свист, і тюкання негайно стихли, поглинені загальним гробовим мовчанням.

— Може, хтось із вас, панове, й не знає, що принцесу Юту з Верхньої Конти було викрадено півроку тому? Розумію, кожен має своїх турбот достоту, а нещасна дівчина, може, вже й не чекає на визволителя — загинула, замучена, вмерла з горя й сорому… Тож тепер, панове, і поготів не варто звинувачувати принца — не саме нашого, а просто принца взагалі — що він, мовляв, злякався… Це не боягузтво, а розумна обережність. А хіба його високість не довів свою неабияку мудрість у справах воістину державних?

— Геть звідси, самозванцю! — істерично закричала якась жінка з юрби. — Геть звідси! Закрий рота! Замовкни!

На неї цитьнули.

Остин стояв рівно, наче встромлена в землю паля. Обличчя його, нерухоме, як маска, вкрилося червоними й білими плямами. І обличчя, і шия, і навіть пальці, якими він, не помічаючи цього, смикав край накидки на королівському кріслі.

Незнайомець скорботно розвів руками:

— Але, панове, ваша величносте й ваша високосте, я взяв слово, щоб дякувати… Дякувати та й годі! Подякуємо ж принцу Остину за те, що він живий, цілий і з нами, а якась юна принцеса… Невелика втрата, зрештою. Та ще й з сусідньої країни.

Люди на майдані ховали очі. Найдурніші дурники, переважно й підлітки, голосно запитували сусідів, що цей нахаба верзе. Дехто потроху вибирався з юрби й квапливо ішов геть. Юрба порідішала; вартові на помості похмуро переглядалися.

Остин