Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і в'язень Азкабану

про дементорів... про той голос, що кричав... Глянув на Рона з Герміоною... Вони так стурбовано дивилися на нього, що він швиденько вирішив запитати про щось просте й буденне.

- А де мій «Німбус»?

Рон з Герміоною миттю перезирнулися.

- Що? - насторожився Гаррі.

- Ну... коли ти впав, твою мітлу віднесло вітром, - невпевнено проказала Герміона.

- І..?

- І вона впала... вона впала... ой, Гаррі... вона впала на Войовничу Вербу.

Гаррі похолов. Войовнича Верба, що самотньо стояла серед поля, була дуже агресивним деревом.

- І..? - Гаррі з жахом чекав відповіді.

- Ну... ти ж знаєш Войовничу Вербу, - промимрив Рон. - Вона ж... не любить, щоб на неї щось падало.

- Перед тим, як ти отямився, професор Флитвік приніс «Німбуса» сюди, - ледь чутно мовила Герміона.

Вона нахилилася, взяла з підлоги торбу, перевернула її догори дном і витрусила на ліжко купку скіпочок і прутиків - усе, що лишилося від вірної, але тепер уже майже неіснуючої Гарріної мітли.

- РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ -

Карта мародера

Мадам Помфрі змусила Гаррі пробути в лікарні аж до кінця тижня. Він не сперечався і не жалівся, проте не дозволив їй викинути рештки «Німбуса-2000». Гаррі розумів, що це безглуздо, що «Німбуса» вже не відреставрувати, але нічого не міг із собою вдіяти: він мовби втратив свого друга.

До нього постійно хтось приходив і намагався підбадьорити. Геґрід прислав йому жмуток квіток-щипавок, що нагадували жовту капусту, а Джіні Візлі, ніяково червоніючи, принесла саморобну листівку «Видужуй!», яка пронизливо співала, аж поки Гаррі поставив на неї миску з фруктами. У неділю вранці його знову провідала вся ґрифіндорська команда, цього разу з Вудом, який замогильним голосом сказав Гаррі, що ні в чому його не звинувачує. Рон і Герміона засиджувалися в Гаррі до пізнього вечора. Але ніщо не поліпшувало його настрою, адже ніхто не здогадувався, що Гаррі тривожило найбільше.

Він нікому не розповів про Ґрима, навіть Ронові й Герміоні, бо знав, що Рон запанікує, а Герміона - кепкуватиме. Та хоч би там як було, а Ґрим з'являвся уже двічі, і двічі Гаррі ледь не загинув. Першого разу він мало не втрапив під «Лицарський автобус», а тепер ось зірвався з п'ятнадцятиметрової висоти. Невже Ґрим переслідуватиме його, аж поки він і справді помре? Невже тепер усе своє життя він постійно остерігатиметься тієї тварюки?

А дементори?.. Згадуючи про них, Гаррі відчував сором і млість. Дементори на всіх навіюють жах, але ніхто при їхній з'яві не зомліває і не чує відлуння голосів загиблих батьків.

Адже Гаррі знав, чий то крик. Він чув ті слова, чув їх знову й знову у шкільній лікарні, коли лежав і дивився на смужки місячного сяйва на стелі. Коли до нього наближалися дементори, він чув останні миттєвості маминого життя; вона намагалася його врятувати від лорда Волдеморта, а той, убиваючи її, реготав... Гаррі провалювався в гарячкову дрімоту, занурювався в кошмарні марева про липкі зогнилі руки і відчайдушні благання, а коли враз прокидався, у голові в нього ще довго звучав голос матері.

*

Гаррі відчув полегкість, коли в понеділок повернувся до звичного шкільного галасу, де мусив думати про інші речі, дарма, що над ним постійно глузував Драко Мелфой. Мелфой неймовірно тішився поразкою Ґрифіндору. Нарешті він поскидав свої бинти і з превеликою насолодою розмахував руками, завзято зображаючи, як Гаррі падає з мітли. Півуроку зілля й настійок Мелфой розважався тим, що вдавав із себе дементора, аж Рон врешті не витримав і жбурнув йому в пику величезне й слизьке крокодиляче серце. Снейп вирахував з Ґрифіндору п'ятдесят очок.

- Якщо захист від темних мистецтв знову проводитиме Снейп, мене просто знудить, - сказав Рон, коли вони після обіду наближалися до Люпинового кабінету. - Ану, Герміоно, поглянь, хто в класі.

Герміона зазирнула в двері.

- Усе нормально! - сказала вона.

Професор Люпин знову був на своєму місці. Виглядало, що він справді хворів. Стара мантія обвисла йому на плечах, під очима темніли кола, проте, коли всі розсілися за парти, він привітно усміхнувся. Учні зразу засипали його скаргами про те, як Снейп знущався з них на попередньому уроці.

- Це нечесно, він вас лише заміщав, чого це він роздає нам домашні завдання?

- Ми ж про вовкулаків нічого не знаємо...

- ...два сувої пергаменту!

- А чи казали ви професорові Снейпу, що вовкулаків ми ще не вивчали? - трохи насупившись, запитав Люпин.

Знову зчинився галас.

- Так, але він глузував, казав, що ми надто відстали...

- ...він нас не слухав...

- ...два сувої пергаменту!

Побачивши обурення на кожному обличчі, професор Люпин усміхнувся.

- Не хвилюйтеся. Я поговорю з професором Снейпом. Вам не обов'язково писати той реферат.

- Отакої?! - розчарувалася Герміона. - А я вже його закінчила!

Урок був дуже цікавий. Професор Люпин приніс скляний ящик з ліхтарником. Це кволе й безпечне на вигляд одноноге створіння було ніби зіткане із серпанку.

- Він заманює подорожніх у болото, - диктував професор Люпин. - Бачите ліхтарик на його лапці? Він собі стрибає... люди йдуть на світло... а тоді...

Ліхтарник за склом жахливо хлюпирснувся.

Коли задзвонив дзвоник, учні підхопили портфелі й рушили до дверей

- Одну хвилиночку, Гаррі, - покликав його Люпин. - На два слова.

Гаррі повернувся. Люпин накрив рядниною ящик з ліхтарником, повернувся до столу й почав запихати в портфель книжки.

- Я чув про матч, - сказав він, - і мені дуже шкода твоєї мітли. Чи можна її якось полагодити?

- Ні, - сказав Гаррі. - Верба розтрощила її на скіпки. Люпин зітхнув.

- Войовничу Вербу посадили того року, коли я вступив до Гоґвортсу. Ми з нею гралися - хто підійде якнайближче і торкнеться до її стовбура. Скінчилося тим, що хлопець на ім'я Дейві Ґаджен мало не розпрощався з оком, і нам заборонили до неї наближатися. Жодна мітла не вціліла б від цього дерева.

- А про дементорів ви чули? - насилу вимовив Гаррі.

Люпин кинув на нього поглядом.

- Так, чув. Таким лихим професора Дамблдора ще ніколи не бачили. Дементори останнім часом стали якісь неспокійні... розлютилися, що їх не пускають на територію школи... Це ж, мабуть, через них ти впав?

- Так, - зізнався Гаррі. А тоді, несподівано для себе самого, запитав: - Але чому?.. Чому вони так на мене діють? Хіба я такий...