Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

що і серед моїх земляків знайдуться безчесні люди, котрі зречуться мене, рятуючи свою шкуру. Залишайтеся вдома. Я візьму з собою тільки двох жигітів, справжніх мужчин — Сарбаса і Абди — і завтра ж виїду в місто! — гнівно сказав Базарали і вийшов.

Їхали в місто подорожани низкою, один за одним, по караванній стежці, і Базарали раз у раз поринав у довгий роздум. Був легкий морозець; вітерець, що подував у спину, розвівав кінські хвости і гриви. Хвилясті простори, вкриті снігом, безмовно лежали навкруги, сходячись з небом. Кінь Базарали йшов підтюпцем, підганяти його не треба було, і це давало можливість вільно думати.

Широкі простори, нерухомі і безмовні, здавались позбавленими життя. Все завмерло, заклякло. Важкі замети задавили під собою всяке життя. Але воно жевріє десь під снігом, чекаючи свого часу. Коли воно настане, коли гарячі весняні промені розтоплять сніги і теплй вітер пожене тут текучі весняні води,— могутнє, буйне життя вийде з-під землі незліченними травинками і квітами. Чи не так і з силами народними? Люта зима заморозила зараз усе, незліченні замети задушили все живе. Але ж не вічно буде таким народне життя! І Керала; і інші, росіяни там, на каторзі, говорили, що настануть інші дні. «Колись у Росії переможе правда, це обов’язково станеться,— казали вони.— І тоді світло від неї дійде до всіх закутків, прийде і в твій степ. Не ти сам, то син твій діжде цього». Сидячи в ув’язненні, вони бачили світло нового сонця. Воно прийде, новий день настане. Неможливо, щоб він не настав. Не може ж без кінця-краю тривати таке життя, таке існування!…

«Хай буде, що буде, нехай чекає мене страта,— думав Базарали,— але я пізнав велике щастя: побачив сили народні, що криються під гнітом життя. Чим був мій вчинок? Чи не першим вітерцем, провісником весняної бурі, яка розмете сніги? Якою розрадою була б для мене думка, що це так. Справді, так воно і є! Нехай зараз не дасть полегшення людям наш наскок — ніхто в народі не пошкодує про вчинене. Навпаки, люди відчули, яку волику силу вони мають, якщо сміливо стають на боротьбу. Це і виправдання для мене, і нагорода моя! Якщо мені судилося зазнати щастя, то це сталося тепер. Велике щастя — побачити, як пробуджуються сили народу! Ось що я зазнав, а тепер, що буде, те й буде!»

Звістка про те, що відповідати від імені жигитеків приїхав Базарали, вмить поширилась у місті.

Місцем, де збиралися всі бії, волосні й аткамінери, які приїхали на прохання кунанбаївців до Семипалатинська, був будинок Нурке, волосного управителя Кокенської волості. Крім того, що він був одним із найвпливовіших у степу багатіїв, Нурке був відомий у місті і як багатий торговець худобою, який мав великі діла навіть з Китаєм; з ним рахувалися не тільки всі волості, розташовані по берегах Іртиша, але й російське обласне начальство. На прохання Такежана і Майбасара Нурке відвідав Казанцева і просив його від імені всіх волосних: «Суперечку в племені Тобикти легше буде розв’язати за звичайним правом степу. Не доводьте до суду, дайте можливість розв’язати цей позов нам самим. Якщо з рішенням нашим ви не погодитесь, ми зв’яжемо Базарали і віддамо у ваші руки».

Найцікавішим було те, що повітовий начальник не знав, що напад на Такежана вчинив той Базарали, син Каумена, який був засланий на каторгу. Степові верховоди, на яких спиралося начальство, обдурювали царських чиновників: коли треба було назвати чиєсь прізвище, то брали імена предків, померлих сотні років тому. Так з’явилися прізвища Жигитеков, Каракесеков, Найманов. Так і Базарали називався перед ними не Кауменовим, а Кенгірбаєвим. Цю хитрість кунанбаївців підтримували верховоди племен Керея, Уака, Сибана і всіх інших.

Будинок Нурке став основним центром усіх подій, пов’язаних із справою Такежана. Кунанбаївці через два дні приганяли сюди стригуна або ялову кобилицю для частування гостей. Щодня тут смажили трьох-чотирьох відгодованих баранців, з ранку до вечора рікою лився зимовий кумис. Молоді волосні і торговці сходилися вечорами в багато прибраних кімнатах просторого будинку, веселилися, співали, грали в карти. Так тривало всі десять днів до приїзду відповідачів з Жигитека.

Нурке, близький родич семипалатинського багатія Гинибая, вважав синів Кунанбая чималою підпорою у своїй степовій торгівлі. Позов Такежана був зручним приводом зблизитися з ними, і Нурке не скупився на витрати, щоб утримувати і пригощати численних гостей. У дружніх бесідах з Такежаном, Оспаном і Шубаром він казав:

— Для дітей хаджі я нічого не пошкодую. В час випробувань я хотів би довести вам, що я ваш друг, близька вам людина. Всі ці гості не тільки ваші, але й мої! Не турбуйтеся про них: слава богу, в мене вистачить достатку, щоб достойно прийняти і пригостити їх.

А втім, інколи, начебто з непорозуміння, він наказував доставити на своє подвір’я худобу, пригнану з наказу Такежана.

Крім частування, кунанбаївцям доводилось ще й обдаровувати людей, на яких вони розраховували. Впливовим волосним і красномовним біям підносили багаті лисячі шуби, дорогі бешмети й чапани, пошиті для них у міських кравців.

У це лігво й прибув погожого зимового ранку зраджений багатими родичами, гнаний бідою Базарали. З ним були тільки два товариші — Абди і Сарбас.

Прибуття відповідачів дозволило призначити день розгляду справи. Сарбас, розпитавши людей, довідався, що виступати від імені кунанбаївців і звинувачувати Базарали буде Шубар. З-поміж синів і онуків Кунанбая він був найкрасномовнішою, спритною і вважався найбільш обізнаною і розумною людиною після Абая.

Такежан зустрів Шубара неприязно. Заставши його у Абая в Акшоки, Такежан почав підозрівати Шубара в двоєдушності. Розлютований нападом, оплакуючи свої збитки, Такежан у ці дні ненавидів усякого іргизбая, який не стояв безроздільно на його боці. Бачачі: ного озлоблений розпач, усі родичі старалися нічим не дратувати його; Майбасар, Ісхак, Оспан та інші невідступно були біля нього, і він з ранку до вечора скаржився їм, як його скривджено.

Коли Шубар передав Такежанові слова Абая, той гнівно накинувся на нього:

— Абай жаліє не мене, сина Кунанбая, а кровожерливого сина Каумена! Я знаю, він бажає удачі йому, а не мені! І всі, хто радився з Абаєм, не можуть мені зичити добра!

Він закінчив розмову ще тяжчими словами:

— А проте згадай, що ти — онук не Кунке, а Кунанбая! Ми — не діти матерів-суперниць, усіх нас виховав і зробив людьми Кунанбай, який заповідав нам бути дітьми, достойними батька. Улжан і Кунке — жінки, вони довге волосся мають, а розум короткий. Хто народився мужчиною, той нехай наслідує заповіт батька, покаже, що вміє обстоювати