Володимир Костянтинович Пузій - Магус

для нас із вами відомі, для інших — маловажливі, а головне — абсолютно бездоказові.

— Та що вже там, месере, облиште… чи я не розумію? Самолюбство — воно кожному властиве, чи не так?

— Саме так, — всміхається магус. — Більше того, воно не полишає декого навіть після смерті.

У цей час дверцята нарешті відчиняються — і Малімор, який весь цей час просидів замкнутим у шафі, вискакує назовні й несамовито верещить. Просто так, щоб побавитися.

Потім, показавши ошелешеному синьйору Леандро непристойний жест, тікає.

В ящику, де повинні були лежати гроші, порожньо.

— Мабуть, нам із Фантином час іти, — підводиться з крісла магус. — Допоможи-но мені, — і поки Лезо Монети тримає друге немовля, месер Оберто просто чобітьми стає на крісло і знімає зі стіни портрет. За ним, як і слід було чекати, чорніє рвана дірка в килимі.

— Дітей час годувати, — наче вибачаючись, мовить магус. — А гроші надішлете із посланцем на заїжджий двір «Стоптаний чобіт», я там буду щонайменше ще два дні. На все добре, синьйоре Леандро. Вас, фра Клементе, і вас, фра Оттавіо, чекаю, як і домовилися, сьогодні ввечері. Дозвольте відкланятися.

— Ми теж змушені попрощатися із вами, синьйоре Леандро, — підводиться старший ресурджент. — Навряд чи ми зможемо виконати ваше замовлення, на жаль. Розташування планет не дозволяє.

— Не сезон, — майже по-хамськи відрубує фра Оттавіо, чиє ім’я свідчить як про плодючість його батьків, так і про те, що в сім’ї він був аж ніяк не першою дитиною; таким, як він, тільки й залишається — захищатись дотепами!

— Але…

— Іншим разом, гадаю, — і обидва воскресники прямують до виходу, оповиті хмарою найтонших ароматів.

Синьйор Леандро, не дуже переймаючись пристойністю, голосно і зовсім не витончено лихословить — аж на галереї чути!..

Розділ десятий

По кому був подзвін

Себастьяне, любий мій. Я завдаю вам надто багато клопоту. Зносьте це спокійно і думайте про те, аби прославитися скоріше воскресінням мертвих, ніж створенням фігур, які тільки здаються живими. Що ж до гробниці Юлія, то я…

Мікеланджело Буонарроті. Із листа до Себастьяно дель Пьомбо

1

— Що далі? — питає Фантин, коли вони йдуть галереєю, кожен — із немовлям на руках, а «віллан» ще й із портретом під пахвою. Позаду повільно крокують ресурдженти, з якими Оберто ще матиме тривалу задушевну бесіду.

— Далі? Багато роботи. Розмова із шановним Цинікуллі — лише мала і неголовна частка того, що треба зробити. Ти допоможеш мені?

— Куди ж я нині без вас? — хмикає «віллан» — По-перше, «медяник» обіцяний прибуде на ваше ім’я, чи не так? Ну а по-друге… я, месере, знаю, що таке вдячність. Ви ж мене врятували сьогодні вранці!..

— Пусте! Скажи, ти мав колись справу з дітьми?… — Оберто зупиняється і тихо сміється: — Мій щойно, здається, «підмочив собі репутацію».

— Ну, напевне, не так ґрунтовно, як ви — синьйору Леандро…А дітям я вмію дати раду, доводилося нянчити сусідських, коли… Та послухайте, — скрикує раптом Фантин, — це що ж, виходить, матінка моя з цим от, з подестою?… — Деякий час він мовчить, крокуючи візерунчастими підлогами, потім повільно киває: — Так, могло буть. Збігається. То тепер, — підводить він голову до магуса, — тепер я… їхній нащадок?

— Теоретично — так. Але не думаю, що тобі буде запропоновано бодай статус спадкоємця синьйора Граціано. Єдиний доказ, картина, навряд чи буде прийнятий судом.

Вони проходять галереєю до сходів і починають спускатися на перший поверх, коли назустріч, прямо нізвідки, виходить привид синьйора Бенедетто.

— Я все чув! — вигукує він, змахуючи руками і гнівно палаючи очиськами. — Месере, дозвольте засвідчити мою найглибшу пошану! І вам, панове, — обертається привид до ресурджентів, котрі якраз проходять повз них. — Ви повелися гідно!

— Ми завжди поводимося гідно, — незворушно повідомляє фра Клементе. — До зустрічі, — зронює він магусу — і обидва червоноплащники йдуть геть.

— Бач який! — хмуриться синьйор Бенедетто. — Та він напевне має рацію. Рано чи пізно… — привид на мить вмовкає, потім подумки знову повертається до свого негідного нащадка — і вивергає на голову того потік найвитонченіших проклять. За останні століття синьйор Бенедетто їх вивчив чимало. — Якби не ви, месере, не знаю, що б я…

— Не варто переоцінювати мої заслуги, — втручається Оберто. — Адже персні я так і не повернув.

Благодушність умить залишає примарне обличчя синьйора Бенедетто.

— А я вирішив, що ви сказали це зумисне, аби вивести на чисту воду мого невдячного нащадка!..

— Невже ви забули? Законники намагаються не брехати без крайньої необхідності.

Привид мовчить, втупившись в Оберто хмурим, задумливим поглядом.

— Чи готові ви, месере, заприсягтися, що всі три персні знайти неможливо? Ви не знаєте, де вони?

— Я ладен заприсягтися, що не знаю, де вони знаходяться. І що всі три навряд чи колись стануть доступні вам, навряд чи повернуться до скарбниці роду Цинікуллі. Цього достатньо?

— Хитруєте, месере? Чи хочете смерті цього молодика — адже один із трьох — у нього на пальці, чи не так?

— Я не ювелір, синьйоре Бенедетто. І нездатен визначити, чи підроблений перстень у Фантина. Той, який ви мені прислали тоді в «Стоптаний чобіт», як ви самі стверджували, був підроблений.

— Ми перевірили всі сім — і виявилося…

— Я пам’ятаю. Тож повторюю: я не знаю, чи підроблений перстень у Фантина.

Синьйор Бенедетто щулить очі:

— Отже, ви бачили всі три?…

— Я бачив дуже багато перснів, синьйоре Бенедетто. І всі були схожі на ваші.

— Що… що ви хочете сказати?!

— Не кричіть, розбудите дитину, — але малюк на руках в Оберто уже і сам прокинувся. Він покліпав оченятами, скривився був незадоволено і уже зібрався зарепетувати, мовляв, пелюшки мокрі і треба більше уваги приділяти дітям, а не старим, до того ж давно мертвим, — аж раптом шмигає носом, випростує ручку і тягнеться до рукава синьйора Бенедетто.

— Я розумію, чого ви домагаєтесь, месере, — гримить тим часом привид. — Ваша уславлена законнича справедливість, так? Кожному бастарду — перстень, вам що до того, не ви стільки віків турбувалися про честь Цинікуллі!.. Не ви…

Цієї миті він осікається і з подивом дивиться вниз, на свій рукав, за який його сіпає прапрапра… (мадонна відає, скілька разів «пра») онук.

— Але як?!..

Пальці малюка упевнено тримають примарну тканину, мнуть її, тягнуть на себе. На обличчі дитини — блаженна посмішка: он яку іграшку собі знайшов!

— Скажіть йому щось. Усе-таки ваш нащадок.

Але синьйор Бенедетто втратив мову, він тільки й може, витріщивши очі, дивитися на немовля, яке вхопило його за рукав.

Унизу, на сходах, регоче, вхопившись за живіт, Малімор.

От тільки в очах сервана — сльози.

2

До вечора відпочивали — наскільки це вдалося при двох малюках, які відіспалися в бібліотеці синьйора Леандро і тепер