Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Капітан Немо не чекав на відповідь. Мені здалося зайвим зараз підтримувати розмову беззмістовними «так», «звичайно», «ви маєте рацію» чи «і мені так здається». Складалося враження, що цей дивак говорить сам із собою, під час монологу він надовго замовкав після кожної фрази. Просто це були думки уголос.

— Певна річ, — говорив він, — у Світовому океані відбувається постійна циркуляція води, обумовлена багатьма факторами: зміною температури, наявністю солей і мікроорганізмів. Зміна температури впливає на щільність води, і, як наслідок, утворюються течії та протитечії. Випаровування води, незначне в полярних областях і дуже суттєве в екваторіальних зонах, породжує безперервний обмін між тропічними і полярними водами. А крім цього я помітив ще й постійну вертикальну циркуляцію від поверхневих вод до глибинних і від глибинних до поверхневих, а це вже не що інше, як дихання океану! Океанічні води, прогріті у верхніх шарах теплих зон, поринають у холодні зони, де через охолодження стають більш щільними, а отже, важчими, опускаються вниз і заповнюють глибини океану. Поступово піднімаючись угору до екваторіальної зони і прогріваючись, вони знову пливуть у зони високих широт. Результати цього явища можна буде побачити поблизу полюса. Завбачливість природи подиву гідна, як це мудро влаштовано, що процес циркуляції вод передбачає утворення льоду лише в поверхневих шарах!

Після короткого мовчання капітан продовжив:

— У морі міститься величезна кількість солей. Якби вдалося зібрати всі солі, розчинені у Світовому океані, їх об'єм склав би чотири з половиною мільйони кубічних льє. А якщо пофантазувати й уявити, що всі ці солі рівномірно розсипано по всій земній кулі, то утворився б десятиметровий соляний покрив. Та не варто думати, що така, здавалося б, надмірна кількість солей у морській воді є примхою природи. Зовсім ні! Солі зменшують випаровуваність води, запобігають вивітрюванню водяної пари і в такий спосіб рятують від надлишку опадів помірні пояси нашої планети. Важливу справу роблять! Це таки почесно — врівноважувати дію стихій на земній кулі!

Капітан Немо знову замовк, випростався, пройшовся по палубі, потім знову підійшов до мене і заговорив:

— Що ж стосується мільярдів мікроскопічних істот, мільйони яких населяють кожну краплю води, то вони роблять не менш важливу справу. Вони поглинають морські солі, вбирають розчинений у воді вапняк і, перетворюючись на поліпняки і мадрепорові корали буквально будують рифи! Помираючи, ці мікроорганізми віддають воді різноманітні мінеральні речовини, частина яких відкладається у вигляді скелетів на морському дні. У цьому й полягає вічність життя! Тут, в океані, життя нескінченне, воно охоплює кожну краплину води. Це середовище, що вважається смертельним для людини, є живлющим для мільярдів тварин… і для мене!

Вимовивши ці слова, капітан Немо помітно змінився, і це справило на мене неабияке враження.

— Тут справжнє життя, тут і лише тут, — додав він. — Я вірю у можливість зведення підводних міст, спорудження підводних будівель, які, як і мій «Наутилус», щоранку підніматимуться на поверхню океану, щоб запастися свіжим повітрям. Це будуть вільні незалежні міста! А якщо якийсь деспот спробує зазіхнути і на їхню свободу…

Капітан Немо завершив свою фразу загрозливим жестом. Потім він нарешті звернувся до мене, начебто бажаючи відволіктися від гнітючих думок, він запитав:

— Пане Аронаксе, вам відома максимальна глибина океану?

— Цифрові дані, наскільки я пам'ятаю, такі… — відповідав я, намагаючись згадати їх точно. — Середня глибина у північній частині Атлантичного океану становить вісім тисяч двісті метрів, а у Середземному морі — дві тисячі п'ятсот метрів. Найдивовижніші проміри були здійснені у південній частині Атлантичного океану, приблизно на 35° широти. Результати вражаючі: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев'ятсот один метр і п'ятнадцять тисяч сто сорок дев'ять метрів. Одне слово, якби ложе Світового океану вирівнялось, то середня океанська глибина становила б приблизно сім кілометрів.

— Прекрасно, пане професоре, — відповів капітан Немо. — Сподіваюся, що невдовзі зможу порадувати вас новими, більш точними показниками. Що стосується середньої глибини Тихого океану, то можу вас запевнити: вона не перевищує чотирьох тисяч метрів.

Після цих слів капітан Немо без зайвих слів розвернувся і зійшов униз. Я також повернувся всередину судна. Майже тієї ж миті запрацював гвинт, і лаг показав швидкість двадцять миль за годину.

Минали довгі дні, а капітан Немо не виявляв бажання поспілкуватися. Бачилися ми дуже рідко і переважно випадково. Помічник капітана щоранку відзначав на мапі курс корабля, тож я міг точно визначити місцеперебування «Наутилуса».

Консель і Нед Ленд проводили зі мною багато часу. Консель захоплено розповідав своєму другові про те, яких чудес він надивився під час нашої підводної прогулянки, і канадець щиро шкодував, що не пішов з нами. Я втішав його тим, що нам ще не раз випаде нагода прогулятися океанськими рівнинами й лісами.

Майже щодня залізні стіни в музеї на декілька годин розсувалися і ми могли спостерігати за життям підводного світу. Майже щодня ми бачили щось нове. Багатства океанських глибин здавалися невичерпними.

«Наутилус» тримав курс на південний схід і йшов на глибині від ста до ста п'ятдесяти метрів під рівнем океану. Але одного разу забаганка капітана Немо була, як на мене, занадто ризикованою: судно занурилося на глибину двох тисяч метрів. Термометр зі стоградусним діапазоном показував чотири цілих і двадцять п'ять сотих градуса за Цельсієм. Це мене трохи заспокоїло, бо подібна температура була начебто властива таким глибинам під усіма широтами.

Двадцять шостого листопада о третій годині ночі «Наутилус» перетнув тропік Рака під 172° довготи. Двадцять сьомого листопада ми минули Сандвічеві острови, де 14 лютого 1779 року загинув знаменитий капітан Кук. Отже, від початку нашої подорожі ми пройшли чотири тисячі вісімсот шістдесят льє. Уранці я вийшов на палубу і побачив найбільший із семи островів Гаваїв, які утворюють Гавайський архіпелаг. Я чітко бачив оброблені поля, передгір'я і ланцюги гір уздовж побережжя, вулкани, зокрема найбільший з них — Мауна-Кеа, який височить на п'ять тисяч метрів над рівнем моря. В цих місцях у наші сіті потрапило багато риби.

«Наутилус» усе ще тримав курс на південний схід. Першого грудня ми перетнули екватор під 142° довготи, а четвертого числа того ж місяця підійшли до Маркізьких островів.

І ось на видноколі показалася частинка рідної Франції! На відстані трьох миль від берега вимальовувався пік Мартін на Нуку-Хіва, найкрупнішому і головному з Маркізьких островів, що належали моїй батьківщині. Серце защеміло, та, на жаль, усе, що я міг розгледіти, — це лише обриси лісистих гір на горизонті, бо капітан Немо не любив наближатися до землі й цього разу не зробив винятку.

У цих водах наші сіті