Борис Опанасович Комар - Диваки

хаті грудку сірки. Хай думають, що там справді живуть коростяві…

Нічим не поживившись у них, солдати дістали з своїх речових мішків консерви, білий хліб.

— Ач які жаднющі! Грабують, грабують і ще мало. Чекайте, заткнуть вам пельку… — мовив гнівно батько.

Поївши, солдати залишили вартового біля машин і попленталися з сокирами та пилками на узвіз. Незабаром звідти долинуло гупання зрізаних акацій.

— Навіщо вони, тату? — здивувався Павлик.

— Питай мене — я й сам не знаю.

Та згодом вони догадалися, що затівають фашисти. До узвозу, прикритого від річки густими чагарниками, одна за одною почали під’їжджати машини і скидати човни. Металеві, дерев’яні, гумові.

— Оце так, так. Наступати збираються, — стурбовано промовив батько. — Бач, у нас не розжилися на човни, а десь таки дістали, анахтеми!..

Пізніше з села пригнали людей, заставили тягати акацієві колоди, майструвати плоти.

Батько місця собі не знаходив. То за двір вибігав подивитися, що діється на узвозі, то надовго зникав у хаті.

Та ось на нього наткнувся офіцер у пенсне, той, що вимагав колись рибальських човнів, і наказав іти на узвіз пиляти дерева. Коли ж батько відмовився, офіцер ударив нагайкою, проверещав:

— Німецькі офіцір говоріль, не вікональ — буде пах-пах…

Злий, видно, був на його й досі за те, що не показав, де сховали човни.

Тоді офіцер щось сказав солдатам, і ті відвели батька в сарай.

Павлик зовсім розгубився. Що ж тепер буде?..

Тільки-но зсутеніло, легковими машинами понаїхало багато офіцерів. Вони оглянули дворище, ходили в гайок, лазили в погріб. А незабаром у кущах біля хати солдати встановили кулемети.

Павлик догадався — у їхньому дворі розмістився ворожий штаб. Хотів було заглянути в льох, але його зовсім прогнали з двору.

За цілий день з лівого берега, де стояли радянські війська, не пролунало жодного пострілу. Лише літаки з червоними зірками кружляли високо вгорі. Фашисти ховалися від них під дерева, а Павлик навмисне виходив на середину подвір’я, щоб побачили його пілоти.

Коли зовсім стемніло, над рікою зашугали ракети, попливли по небу низки трасуючих куль.

Фашисти й знаку не подавали. Наче й не було їх тут. А в той час узвозом переправляли до річки човни й плоти.

“От лихо! — бентежився Павлик. — Це наші бійці, певно, не знають, що тут діється. Фашисти можуть непомітно перебратися на той берег і зненацька напасти на них. Ех, коли б не замкнули тата, він би придумав, як повідомити наших”.

Підкравшись тихенько до сарая, покликав крізь віконце-душник:

— Тату, тату!..

До щілини разом з батьком підійшли й інші арештовані. Вони попросили принести їм лопату чи лома.

— Лом біля дровітні лежить, — підказав батько, — а лопата в сінях. Та обережненько там, не збунтуй їх.

Павлик порачкував до хати. Але туди добратися ніяк — коло порога цілий гурт гітлерівців.

Захопивши лом і сокиру, що стриміла в дровітні, він знову повернувся до сарая.

Біля воріт принишк. Саме в цей час дорогою їхала підвода з човном. У темряві солдат-візник не добачив стовпчика, закопаного на повороті, і віз зачепився. Солдат присвітив ліхтариком на підводу:

— Фойєр! Фойєр! — пролунало збоку, і до підводи примчав офіцер.

Солдат відразу загасив ліхтарика, але офіцер все одно сердився, лаяв його…

Павлик через віконце-душник передав у сарай лом і сокиру, а також розповів про те, що трапилось на повороті.

— У-у, бояться, гади, щоб наші не помітили, — проказав хтось із арештованих.

В цей час, потріскуючи, розсипаючи останні іскри, біля купи дров упала ракета.

Батько аж прикипів до віконця.

— І не впала ж, дивись, на дрова! Може б, запалила та освітила їхню катавасію біля переправи…

Павлик хотів сказати, що він може й сам підпалити дрова. Пробратися до них легко, ніхто й не побачить.

— Іди вже, — наказав стиха батько. — Жди мене в гайку. Я туди прийду, як все обійдеться.

Павлик уже далеченько відповз од сарая, а думка крутилася, в’язла у голові:

“А що коли справді підпалити дрова? А татові сказати — ракета запалила…”

Спинився нараз, пильно обдивився навкруг. Близько нікого не видно й не чути.

“Ет, були б оце сірники!.. Зажди, таж у кожусі є”.

Рішуче повернув назад у двір. Там коло погреба в шаплику лежить батьків кожух, а в ньому сірники.

Щасливо діставшись до шаплика, Павлик застромив руку в кишеню кожуха, намацав коробку з сірниками, переклав собі в піджак. Далі сторожко покрався до кручі.

Ось уже й вона, та круча, на самісінькім краї якої між двома кленами лежать дрова, а внизу під нею — переправа.

Хапаючись руками за кущі трави, хлопець поволі пробирався урвищем до дров.

Повертаючись із риболовлі, батько щоранку приносив додому прибитий хвилями до берега дрюк, гілку чи якийсь корч. Сушив усе це, перерубував на дровітні й складав під навіс між кленами. За весну, літо і осінь дров назбирувалося цілий штабель. Холодна зима пожирала їх у грубці, а з наступної весни купа знову починала рости.

Вмостившись біля дров на міцній гілляці, Павлик прислухався. Тиша — німа, зловісна тиша. Лише інколи з лівого берега злетить з шипінням жовта ракета та знизу долине чуткий сплеск води. Мабуть, фашисти уже спускали на воду човни…

Пробравши у дровах нірку і вистеливши її травою та дрібними сухими гілочками, Павлик накрився піджаком, витяг сірника, черкнув.

Трава вже відвологла, лише жевріла, а запалюватися не запалювалась. Дим їв очі, дер у горлі. Нахилився, затиснув рукою рота, стиха почмихав через ніс. Полегшало.

Тоді, щільніше прикрившись піджаком, щосили почав дмухати в ледь жевріючий вогник.

Нарешті спалахнула тонюсінька травинка, язичок полум’я перебіг по ній на сусідні стебельця… І тільки хлопець відсахнувся, з-за річки війнув вітерець, ніби зрадів, що йому випала така робота…

Батька Павлик знайшов у гайку. Коли загорілися дрова, фашисти так заметушилися, що не вгледіли, як сарай спорожнів. Арештовані подалися в село, один тільки батько лишився чекати його, Павлика, в умовленому місці.

Хоч при зустрічі хлопець не сказав батькові й слова, проте той і сам здогадався, як усе було насправді. Не лаяв Павлика, не хвалив, лиш мовив докірливо:

— Бузувір ти, бузувір…

Стояли, дивилися, як у їхньому дворі все розгорялося й розгорялося яскраве вогнище. Видно навіть було, як біля нього бігають гітлерівці.

— Гарних ми дровець приготували за літо! — прошепотів батько. — Бач, згодилися!..

Коли на переправі стали вибухати снаряди, Павлик з батьком рушили глухими стежками до села…

— Важкі, дуже важкі були часи, — зітхнув дідусь. — Аж не віриться, що пережили.

— Краще вже й не згадувати про те, — сказала бабуся й запросила Сашка з