Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

— Не подавайте ані знаку життя! — відказав на те розвідник. — Клацання рушниці чи навіть запах зернинки пороху накличе нам на голови всю ту зграю зголоднілих собак. Коли вже судив бог боротись нам за скальпи, покладіться на досвід людей, які знаються на індіянських звичаях і не часто показують спину, почувши бойовий поклик.

Данкен скинув оком позад себе і побачив, що сестри, тремтячи, скулилися в протилежному кутку хатини, а могікани стоять у затінку, наче двоє випростуваних вартових, готові до удару в слушний момент. Отож стримавши свою нетерплячку, він знову визирнув у шпарину й мовчки чекав далі. Цієї миті зарості розступилися і високий озброєний гурон вийшов на галявину й ступнув кілька кроків. Коли він дивився на мовчазну хатину, місяць освітив його смагляве обличчя, на якому проступив вираз подиву та цікавості. Він видав той своєрідний вигук, що звичайно супроводить ці емоції в індіянина, і тихенько гукнув до себе товариша.

Сини лісу постояли якусь хвильку разом, показуючи один одному на напіврозвалену споруду й тихо розмовляючи мовою свого плем'я. Тоді вони почали наближатись, ступаючи повільно й обережно і раз у раз пристаючи глянути на хатину, немов сполохані олені, що в них цікавість владно змагається з тривогою. Нога одного з них раптом станула на пагорок, і він зупинився придивитись, що то таке. У цю мить, як зауважив Гейворд, розвідник видобув із піхов ножа «і попустив цівку рушниці. Юнак і собі теж налагодився до боротьби, що видавалася тепер неминучою.

Тубільці були так близько, що найменший порух коней чи навіть людський віддих, голосніший звичайного, виказали б утікачів. Але коли гурони здогадались, що пагорок — це могила, увага їхня звернулася в зовсім інший бік. Вони заговорили між собою тихо й урочисто, ніби пройнявшись глибокою повагою вкупі з побожним острахом. Потім почали обережно задкувати, не відводячи погляду від руїн хатини, наче остерігаючись, що з-поза мовчазних її стін можуть вийти привиддя. Так вони повернулись до краю галявини, поволі вступили в зарості і зникли.

Соколине Око спустив приклад рушниці до землі, глибоко й вільно зітхнув і мовив голосним шепотом:

— Атож, вони поважають померлих, і це врятувало їм життя, а може, також і життя людей, кращих за них.

Гейворд на мить глянув на свого товариша, але нічого не відповів і зараз же обернувся знов у той бік, де зникли гурони. Він чув, як вони вже перейшли смугу густих заростів, і скоро зрозумів, що до них підступила решта переслідувачів, уважно слухаючи їхню розповідь. По кількох хвилинах серйозної та врочистої розмови — що зовсім не схожа була на той галасливий шарварок, який гурони зчинили були, вперше там зібравшися, — звуки стали затихати й даленіти, аж урешті й зовсім загубилися в глибині лісу.

Соколине Око зачекав, поки Чингачгук, прислухавшись, дав знак, що навіть найслабший відгомін переслідників геть потонув удалині, а тоді кивнув Гейвордові вивести коней та допомогти сестрам сісти верхи. Тільки-но це було зроблено, подорожани вибралися через розвалені ворота й рушили в бік, протилежний до того, звідки вони прийшли. Вступаючи з освітленої місяцем галявини у понуру лісову хащу, сестри нишком не раз ще оглядались на німотну могилу та на руїни укріплення.

РОЗДІЛ XIV

Вартовий. Хто йде?

Орлеанська Діва. Селяни, вбогі люди Франції.

В. Шекспір, «Король Генрі IV»

В поспіху полишаючи хатину, всі настільки були заклопотані порятунком, що ані шепотом ніхто не прохопився, аж поки заглибились у самий ліс. Розвідник знову вів перед, хоч тепер його хода, навіть коли вони відійшли досить далеко від своїх переслідувачів, була обережнішою, бо цієї лісової околиці він не знав. Часто він зупинявся порадитись із могіканами, показуючи на місяць або пильно приглядаючись до кори на деревах. Під час цих коротких перепочинків Гейворд і сестри, напружуючи загострений небезпекою слух, намагалися вловити бодай які-небудь ознаки близькості ворога. В такі моменти здавалося, що вся ця незмірна пуща спить вічним сном: ні найменшого звуку не чути було в лісі, хіба що десь іздалеки насилу долинав шемріт потічка. Птах, звірина, людина — коли й людині трапилося де бути в цій глушині — все мовби поснуло. Проте дзюркіт струмка, дарма що слабкий і ледь виразний, привернув увагу розвідника, і, облишивши вагання, подорожні впевнено попрямували в той бік.

Добившись до берега ручаю, Соколине Око знову пристав; він скинув із ніг мокасини і жестом сказав Гейвордові з Гаметом зробити те саме. Ступивши потім у воду, вони йшли річищем майже годину, не зоставляючи по собі сліду. Місяць уже сховався за величезні чорні хмари над західним обрієм, коли вони вибралися з неглибокого й звивистого потоку і піднялися на піщану рівнину, порослу лісом. Тут розвідник почувся як дома, бо ступав тепер твердо й рішуче, мов людина, певна своїх знань. Стежка незабаром почала спинатись вище, і подорожні зауважили, що гори обабіч усе ближчають г що недалеко вже й до ущелини.

Раптом Соколине Око зупинився і, зачекавши всіх інших, промовив тихо й спокійно, від чого слова його звучали ще поважніше в німотній темряві довкілля.

— Легко впізнавати стежки, знаходити солоні джерела та корита потоків у глушині. Але хто, бачивши цей краєвид, насмілився б сказати, що могутнє військо стояло онде під отими мовчазними деревами серед гір?

— То ми недалеко від Вільям-Генрі? — спитав Гейворд, ближче підступаючи до розвідника.

— Туди ще довга й утомлива стежка, і найбільший клопіт впасти на неї. Дивіться, — мовив він, показуючи на невелике озерце поміж дерев, на тихій поверхні якого відбивались яскраві зорі. — Оце Кривавий ставок, а я стою на землі, де не тільки часто проходив, але де й боровся колись із ворогом цілий довгий день від рана до смерку.

— А! То під цим понурим і завмерлим плесом знайшли собі могилу полеглі герої! Я чув цю історію, але ніколи не бував сам на озері.

— За один день ми тричі билися тут з французами, — провадив Соколине Око, радше снуючи свою власну думку, аніж відповідаючи Данкенові. — Сотні французів бачили сонце востаннє того дня, і, коли було вже по всьому, мертвих, а то й поранених тільки повкидано у цей-от ставок. На власні очі я бачив, що його вода забарвилася кров'ю і стала така червона, як ніколи вода в природі не буває.

— Зате це хоч мирна, сподіваюсь, могила для вояка… То ви, отже, довго служили на цьому прикордонні?

— Я? — перепитав розвідник, з вояцькою гордістю випростовуючи свою високу постать. — Ці гори небагато чули